Re: цензії

08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника

Авторська колонка

25.07.2018|10:05|Євген Баран

Учитель

Пам’яті Володимира Олександровича Брюггена (29 березня 1932-19 липня 2018)

Це незвичне прізвище я зустрічав на сторінках харківського журналу «Прапор» ще з середини 70-х років минулого століття. Можливо, якісь матеріяли, підписані цим прізвищем, читав. Розділ «Критика. Рецензії» у літературних журналах видавався тоді малоцікавим і необов’язковим. 

Знову про Володимира Брюггена, як автора цікавих медитацій та афоризмів, я почув від Петра Сороки весною 2000 року. А ще через рік на адресу франківської спілки прийшла невеличка бандероль з коротким листом і книжкою від Володимира Олександровича. Листа під рукою не маю, а ось книжка «Блокноти» з присвятою є: „Життя не минає, доки все воно – з нами. Євгену Баранові – з душевною прихильністю від автора. Володимир Брюгген. Травень 2001 р. Тернопіль-Київ- Харків“.

Останні 17 років ми перманентно спілкувалися з Володимиром Олександровичем. Це було листування і короткі телефонні розмови. Наприкінці грудня 2009 року в рамцях одного проекту я відвідав Харків разом з Володимиром Єшкілєвим і Наталею Щербою. Ми мали декілька зустрічей – в університеті Сковороди і книгарні «Є», а також неперевершену екскурсію центром Харкова нам провів Володимир Брюгген. Зо два десятки знимок з тої зустрічі, здається, назавжди пропали в комп’ютерних архівах. Чого собі пробачити не можу.

Складалося так, що телефонував Володимир Брюгген частіше. Ставлю собі цей недолік нетелефонуванняна карб. Приємний тембр і якась особливо довірлива інтонація: „Женя, пришліть мені негайно книжку. Негайно“. Коли телефонував я, Брюгген хвильку заминався і тоді говорив українською.

Коли я готував книжку «Навздогін дев’яностим…» (2006), то звернувся до Володимира Олександровича, аби він написав післяслово. В результаті, книжка вийшла з його оригінальними міркуваннями в формі післяслова під назвою «Авторитет критика», де озвучено декілька авансових оцінок моєї критичної діяльності: „Цього автора я вже читаю не один рік. У моєму уявленні (ми не знайомі особисто) він досяг того рівня, коли для мене не вартує, про що або про кого він пише, - я прочитую все, підписане цим ім’ям. І це зайвий раз переконує, що в мистецтві сучасного критика зростає значення власне письменницької складової, коли письменницький досвід та ерудиція (плюс широта погляду) визначають ступінь моєї читацької довіри до суджень і висновків автора“.

Володимир Олександрович надсилав усі свої книги, а це, серед серії книг «Блокноти», і давня книжка «Зерно і сходи» 1987 року з напутньою присвятою: „Євгену Барану – сійте зерна, не думаючи про сходи…“ (під присвятою дата – листопад 2000, - але надіслана вона була пізніше, чи не 2006 року), і книжка статей та спогадів «Люди і книги» 2006 року; «Прозріння» 2008 року; вибрана есеїстика «Література і час» 2013 року. Тільки тепер звернув увагу на присвяту: „Дорогому Євгену Барану – пожиттєвому другові і соратнику. Вол. Брюгген. 30 березня 2013 р. Харків“.

Я писав відгуки на усі його книжки. Недаремно на книжці «Восьмая книга. Блокноты 2014-2016» є така присвята: „Дорогому Жені Барану – ще одна модифікація книги, яку ти читаєш 15 років, і до якої, здається, ти ще не втратив цікавості. Твій Володимир Брюгген. 6 грудня 2016 р.“. 

Також я писав ювілейні сильвети до 75-річчя і 80-річчя Володимира Олександровича, а до 85-річчя підготував його нові записи для журналу «Перевал», переклавши їх українською (це було прохання автора).

Основна книга Володимира Брюггена «Блокноти», вийшло 8 книг, готується 9-а. Слушно писав Петро Сорока в передмові до першої книжки, виданої 2001 року в Тернополі (чомусь думаю, що основну вичитку і переклад записів українською здійснив той же Сорока, - можливо я і запитував Сороку чи Брюггена про цей факт, але вже не пригадую), що Володимир Брюгген „народився (…) для однієї книги і справжня його біографія, безумовно, у «Блокнотах». Іншої немає“.

Весною 2010 року Володимир Брюгген надіслав мені величезний том «Блокноты. Книга третья», обсяг якого складав 864 сторінки. Сюди увійшли записи 2003-2010 років. Характерна присвята до книжки: „Євгену Барану – Володимир Брюгген. Любий Женю! Хай книжка ця буде при тобі; це значить, що я завжди буду з тобою, і що наші розмови не завершаться ніколи. Твій Вол. Брюгген. 31 березня 2010 р. Харків“. Дивним чином у книжці зберігся лист, якого наводжу: 

27.ІІІ. 10. Харків. 

Дорогий Женю! 

Учора мій видавець вручив мені три примірники нової книжки – постарався до дня народження… Сам же тираж (аж … 50 примірників!) буде до середини квітня.

З тих трьох книженцій – одна Ваша. Навряд чи ще буде в когось… Дарувати не в змозі. Видав (упершее – й в останнє – в житті!) за власний кошт; треба ж бодай частково компенсувати витрати… Собівартість понад 100 грн. А за 150 грн. не кожний і купить… Але. Гадаю, певна кількість „моїх читачів“ знайдеться.

Та досить про „справи“.

„Справа“ тільки одна – жити, і жити достойно (якщо жити!). Нехай весняне сонце не залишає Вас і найпохмуріщої осені.

(У написі на книжці я перейшов на „ти“ – вже нібито й робилися спроби…)

Міцно тисну руку!

Ваш Вол. Брюгген“.

19 липня, коли я перебував в Острозі на літературній школі «КУСТ», зателефонував   Анатолій Стожук і повідомив мені про кончину Володимира Олександровича (інфаркт, а діазноз встановили харчове отруєння). Похорон відбувся наступного дня. Два останні роки Володимир Олександрович втратив можливість велосипедних мандрівок, які обожнював: через загострення хвороби довелося ампутувати ногу. Але ще весною Володимир Олександрович говорив мені, що планує поставити протез. Востаннє він телефонував наприкінці червня, жалівся на депресію. Я заспокоював і вибачався за мовчанку. Досі не можу собі пробачити, що це була наша остання розмова.

2002 року я провів розмову з Володимиром Олександровичем (знаю, що за декілька тижнів до відходу письменника, планував з ним розмову Сергій Дзюба, але вже не встиг), яку видрукував уперше в львівському журналі «Форма[р» (вип.6). Останнє моє запитання стосувалося „школи Володимира Брюггена“, на що Володимир Олександрович відповів так: „Чи почувався я коли-небудь «Учителем»?.. Скоріше людиною, яка висловлює свої сумніви. Щоправда, маю чимало свідчень письменників, які визнавали впливовість критики Володимира Брюггена. Я не дуже вірю в «учнів» і «послідовників»: усі люди несхожф, як і їхні інтереси; різні покоління мають різні життєві орієнтири. Та я вірю в душевну близькість і в можливість цілковитого порозуміння. Якби я мрія про свого «літературного Учня», то, вірогідно, хотів би бачити людину з тою сумою властивостей, якими наділений мій співрозмовник у данному інтерв’ю“ . Десь за два тижні до смерті письменника, я вислав Володимиру Брюггену свою книжку, яку він хотів прочитати, з Франковим підписом: „semper tiro“.



Додаткові матеріали

19.07.2018|13:39|Події
Помер Володимир Брюгген
11.11.2013|07:59|Re:цензії
Вижити й перемогти: історична драма в голлівудському форматі
Володимир Панченко. Творець інтелектуального майданчика для неоднаково мислячих
Володимир Панченко. Творець інтелектуального майданчика для неоднаково мислячих
Голоси втрачених поколінь…
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери