За рік пише до шести дитячих, пригодницьких, детективних книжок, працює над кіно- та телесценаріями, дописує до газет і журналів, займається перекладами і упорядкуванням біографічних чи популярно-дослідницьких книжок... А ще встигає побувати чи не на всіх книжкових ярмарках, організовує творчі зустрічі і просто живе. Складається враження, що його внутрішній акумулятор ніколи не сідає. Відверто про болісні і приємні сторінки життя, алкоголь, жінок та роботу – як три найбільші спокуси – з Андрієм Кокотюхою розмовляла кореспондент «ВЗ».

– Трудоголізм і максимальна віддача роботі – для вас нормальний життєвий темп чи необхідність, зумовлена потребою заробляти?

– Мій трудоголізм – наслідок мого алкоголізму... У мене і алкоголь, і робота – все «на ізнос». Давно не п’ю. Але коли алкоголь був присутній у моєму житті, ніколи не зупинявся, доки не впаду. Те саме з роботою. Завантажую себе тільки тому, що зупинка для мене – смерть. Це той поїзд, з якого не зістрибнеш. Різко зупинятися після запою неможливо – потрапиш у лікарню. Так і зміна робочого темпу погано впливає на психіку, з’являється враження, що ти опинився на узбіччі життя.

Ловлю себе на думці, що треба встигнути багато чого зробити. Ідей – більше, ніж можливостей їх реалізації. А оскільки сам собі творча майстерня і не можу підбирати собі працівників, то доводиться працювати у напруженому темпі. Та він для мене не обтяжливий, тому що трудоголізм спонукає мене до організації власного життя, у якому повинен бути час і на роботу, і на те, щоб сходити в кіно, обов’язково почитати мінімум сто сторінок в день... Реалізація цього можлива тільки за умов самоорганізації.

Людина народжена у цей світ, щоб чимось себе угробити. Або алкоголем, або роботою, або безсистемним сексом. Вона свідомо чи несвідомо працює на самознищення. Усі помремо – творчі люди відчувають це надзвичайно гостро, тому кожну роботу виконують як останню, максимально викладаючись. У мене нема пояснення, чому мало відпочиваю. Просто не вмію валятися догори пузом на дивані чи на пляжі. Найгірше, що можу собі уявити, – це відпочинок у горах, де повністю відсутня інфраструктура, де можна або пити, або спати. Для мене найкращий відпочинок – добре зроблена робота.

– Як вам вдалося відмовитися від алкоголю?

– Сам не знаю. Сподіваюся, що від нього не зовсім відмовився. Бо тверезий спосіб життя не вважаю здоровим. Але нетверезий спосіб життя – для мене небезпечний. Не можна все життя воювати. Чоловікові, мужчині потрібний екстремальний досвід. Хтось рветься на війну, хтось постійно встряє у бійки, хтось по підземеллях лазить, де багато щурів і всілякої нечисті, а хтось починає бухати. Так само, як і на будь-якій війні, хтось вибуває, когось шалена куля вбиває, не витримує атаки, і здається, тікає, а хтось – вважає себе ветераном, що своє вже відвоював. Мені досить війни у цьому житті, вже десять років «відвоював». На першому курсі у 1988 році моя курсова робота називалася «Боротьба з пияцтвом та алкоголізмом у висвітленні засобів масової інформації». А коли мені було 36 років, вперше почав серйозно лікуватися від алкогольної залежності. От такі перепади, і я їх не приховую. Та й для чого? Це ж не гомосексуальний зв’язок чи зміна статі, про які треба мовчати. В екстремальному досвіді для чоловіка нічого соромітського нема. Але з мене цього екстриму досить. На все є свій час. Не можна воювати 20-30 років підряд. У якийсь момент робиш свідомий вибір: скласти зброю чи продовжувати бій. Я зброю склав, коли захоплення алкоголем стало для мене не в радість, а в горе. А горя у житті і так вистачає. Тепер за радість у мене «відповідає» робота.

– А як лікувалися?

– Як тільки не лікувався. Тільки, що не підшивався. А потім в один момент зрозумів, що жодне лікування не допомагає. Багато писав про алкоголь і алкоголізм як журналіст, спілкувався з головним наркологом Києва з цього приводу. Він мені сказав, що алкоголь – унікальний винахід людства, тільки людям, особливо в нашій країні, він заміняє гроші. До прикладу, якщо хочеш віддячити, то даєш не гроші, а наливаєш 100 грамів... Тому вилікувати алкоголізм неможливо. Не буває, як писав Довлатов, колишніх князів, так і колишніх алкоголіків не буває. Нема лікаря, який тебе вилікує. І не треба перекладати свої проблеми на чужі голови. Чому лікарі повинні тобою займатися, якщо ти сам цього не хочеш. У якийсь момент мені стало шкода, навіть не грошей, а часу, який витрачаю на лікарів, і праці цих людей, яким і без мене роботи вистачає. Тоді сказав собі: «Все!». І почалася гра, яка триває вже три роки. Кожен день живеш як останній. Сьогодні уникнув думки про алкоголь, значить – переміг. Хоча ці думки є кожен день, особливо коли знаєш, що Табачник лишається міністром освіти, – так і хочеться з горя напитися, щось поламати, покричати від безвиході. Бо що ще зробиш? Але це не врятує. Алкоголь вирішує проблеми тільки до ранку. А тоді вони знов починаються. Не треба надто серйозно і надто болісно пропускати через себе все, що відбувається. Це шлях до будь-якої залежності. Зрештою, не буває людей без залежностей. Зараз у мене залежність від читання, від перегляду фільмів, від роботи. Одну залежність замінив на інші.

– У вас типовий образ холостяка. Але нещодавно, з подивом для себе, дізналася, що ви одружені. Яке місце у вашому житті займає сім’я?

– Намагаюся підтримувати образ холостяка. Бо так мені хочеться.

– І про сім’ю ви не говорите?

– Нічого цікаво, екстремального в ній нема. Не знаю, що про неї можна розказати, тому хай краще буде образ холостяка.

– Вам доводиться шукати роботу, де б то щось написати, видати, упорядкувати, чи вам не бракує пропозицій?

– Ніколи в житті не виставляв себе на ринок праці. Робота сама мене знаходила. Відкрив одну особливість – гроші самі тебе знаходять, причому саме тоді, коли потрібні, і у тій кількості, яка необхідна. Коли спеціально починаю займатися пошуком роботи – не знаходжу її. Тоді махаю на все рукою, і за два-три дні хтось дзвонить і щось пропонує. Може, отакі у мене стосунки з Богом. Він береже мене від того, щоб я писав оголошення: «Шукаю роботу». А деяким письменникам доводиться і це робити, чи йти працювати в якийсь політичний штаб. А це найгірше, що може бути для людини, – перетнутися з політиками. Це губить. У політиці хороша людина стає поганою, а, повертаючись з політика у люди, хорошою вже не стає. Це як венерична хвороба – її неможливо вилікувати, хіба загнати всередину. Але тавро сифілітика залишається на все життя...

– Дозволяєте собі відмовлятися від роботи, яку вам пропонують, чи вважаєте, якщо робота йде вам у руки, треба за неї братися?

– Мені не пропонують роботу, яку не можу зробити. Якось запропонували написати сценарій мелодрами. Я не те, що відмовився, ми просто зрозуміли, не говорячи одне одному ні слова, що не зможу це зробити. Пропозицію відкликали. Існує якийсь контроль над нами. Не дядько з бородою на хмарі і не піп в підряснику, а якась справді вища сила, яка чітко знає, скільки витримаєш, вантаж якої ваги покласти тобі на плечі.

– Яка з ваших сфер роботи приносить найбільший прибуток?

– На художніх книжках не заробляю. Це робота для іміджу, хобі. Але оскільки сюжети моїх художніх книжок так чи інакше стають сценаріями до фільмів, то і вони приносять прибуток. Від кіно і телебачення йде найбільше грошей, ці проекти найдовше реалізовуються. Перекладною чи документальною книжкою фінансово вигідно займатися. «Політичними» книжками займатися вже не хочу. І, на щастя, останні роки мені це і не пропонують. Найцікавіше було б займатися лише художньою літературою і кіно, й більше ні на що себе не розтрачати. І, мабуть, все до цього йде.

– Вважаєте себе фартовою людиною?

– Якщо починаю займатися справою, до якої не лежить душа, то і фарт не піде. А якщо відчуваю, що можу це зробити, але треба докласти більше зусиль, ніж зазвичай, то мені пощастить. Мені, скажімо, не щастить з випадковими знайомствами з жінками. Мабуть, випадкові зв’язки – не моє. Натомість, щастить на знайомства з людьми, які можуть бути корисними тобі, а ти їм (у хорошому розумінні цього слова). Не з працедавцями, які платять гроші й отримують за це товар, а з однодумцями. Хоча, мені комфортніше бути самому, так мені ніколи не нудно. Якщо мені треба поговорити, маю кому подзвонити, чи зустрітися, що набагато краще, бо телефон так само, як і комп’ютер чи Інтернет, – зло. Нічого розумнішого і кориснішого за людське спілкування не придумано за все існування людської цивілізації. Під час розмов люблю мовчати і слухати, що говорять інші. Бо люди, які мені цікаві, – говорять цікаві речі, а з людьми нецікавими не спілкуватимуся. Мабуть, у цьому і є мій фарт, що йду по життю нестандартно. Не люблю мріяти, люблю реалізовувати свої ідеї. Йду як таран. Бачу ціль – і пішов. Мріяти – це не про мене: з мріями далеко не заїдеш...

Оксана Зьобро