Літературний дайджест

13.01.2012|09:15|"День"

«Сучасна література наголошує на зв’язках з історичною, соціальною, політичною дійсністю»

Про літературний 2011-й — від антидержави до антиутопії.

Минулий рік для української літератури виявився успішним. Поява найвизначніших творів, які окреслили літературний мейнстрим 2011-го, змушує замислитися над кількома питаннями: важливо подивитися на сучасні кореляції між літературою й життям. Здається, ця тема останнім часом уже не настільки поширена й популярна, як, наприклад, ще тридцять років тому. Література особливим способом перестворює життя. Як писав Богдан-Ігор Антонич, «мистецтво не відтворює реальності, ані перетворює її. Мистецтво створює іншу дійсність».

РІК АНТИУТОПІЙ, АНТИУТОПІЙ І ТРАВЕЛОГІВ

Український літературний світ 2011 року сколихнув, передовсім, роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» (оприлюднений ще наприкінці 2010 р.). Зустрічі з читачами довели, що люди втомилися від перверсивного медіасвіту й політичного абсурду, читачі потребують людського спілкування. Крім того, важливу роль відіграв роман Юрія Щербака «Час смертохристів», роман-антиутопія, в якому йдеться про 2077-й перед самим початком Четвертої глобальної війни. До речі, завершувався минулий рік іншим романом-антиутопією - молодшого письменника Тараса Антиповича, який у своєму «Хроносі» написав про матеріалізацію біологічного часу, що один науковець навчився екстрагувати з людей, аби омолоджувати багатих світу цього. Час став ресурсом, через який у жорстокий спосіб змагаються бізнесові й політичні володарі, забираючи чужі життя. Світ 2040 року - антигуманний і контрольований. Світ нових божків - ай-фонів і ай-подів. У цьому - антиглобалістський пафос роману Тараса Антиповича. Роман Т. Антиповича у жодному разі не є гуманістичним, проте не є й антигуманістичним. Усе, що відбувається в цьому світі, - поза межами добра і зла, сюжет спроектовано з позиції імморальності, яка ні моральна, ні аморальна. Бога як вищої сили в цьому просторі не існує. Люди самотні у своїй жадобі. Все, чого вони прагнуть, - стати молодшими шляхом відбирання життя в інших. «Омолодження» в романі стає гріхом, злочином. «Уся ця країна - це один великий злочин», - зазначає Антипович. Фактично роман продовжує ту проблематику, до якої 80 років тому підійшов Бруно Шульц у книжці «Санаторій під клепсидрою». Людина може використовувати «зужитий час», викрадаючи його в когось. У «Хроносі» час переведено у площину брудної світової політики. Змінюються суспільства, формуються нові політичні режими - й усе це робиться заради нової валюти під назвою «час».

Про інший гріховний світ, тільки з проекцією на минуле в традиційному дусі, йдеться в повісті Марії Матіос «Армагедон уже відбувся». Ця повість - родинна сага, історія про Івана, який вчинив злочин. І з цього починається мінус-еволюція, виродження в його синах, які злітаються на похорон батька, немов чорні круки, щоб розшукати скарби, на яких кров від убивства. Лише його дочка Світлана, яка виїхала у Грецію, залишається людиною й плекає в собі любов до батька. У Греції вона віднайшла інший світ, в якому також живуть інакші боги. На відміну від українського Бога, ті грецькі боги люблять людей. «Тут на кожну справу є бог. Є бог від любові й є від помсти, є від зброї, вогню й є від вина. Тут такі дивні ці боги, тату, що й не знаю, чи я їх не прогнівила цими словами, але вони якось домовляються між собою про людину» («Армагедон уже відбувся»). Повість окреслює в українській літературі новий рівень відносин людини з Богом, із трансценденцією, з вищими силами. В наш час людина, яка вірує, може відчувати значно глибшу, пекучішу самотність, аніж людина, котра втратила віру.

Насамкінець згадаю й роман братів Капранових «Щоденник моєї секретарки», який за своїм пафосом вельми близький до «Записок українського самашедшого». Це так само історія про українську політику очима «зсередини», історія про найгірші роки кучмизму, про боротьбу всередині країни, про українців, які втрачають свою мову, які ніколи не вміли боротися за свою землю. Національна риторика у творі постає в іронічному амплуа, проте від того роман не втрачає гострої соціальної значущості, хоч він і розрахований на масову аудиторію. Твір пропонує морально-етичні історичні орієнтири.

АНТИМОВА

Тема української мови, яка потерпає від русифікації та перетворюється на жахливий суржик, так само знаходить місце в романах Ліни Костенко та братів Капранових. По-сучасному написані, ці твори орієнтовані на молодше покоління, яке сьогодні знову опинилося перед вибором, потрапивши в ситуацію русифікації й, ба більше, паплюження національних символів. «Дивна манера: щойно ми сіли до літака, Ірка тут-таки перейшла на російську, хоча з цим цілком можна було почекати до приземлення. Цікаво, у своїх європейських телевояжах вона так само швидко переходить на англійську? Колись і я, як усі кияни, мотилявся між мовами, намагаючись підлапгуватися під співрозмовників. Аж поки один із них, який звично говорив зі мною російською, тільки-но потелефонувала дружина, перейшов із нею на українську. «То ви україномовний?» - здивувався я. «Так» - «А чому ж ми тоді російською?» - «Не знаю, якось так почали». Ситуація анекдотична - двоє українців розмовляють між собою російською тільки через те, що хтось у компанії першим сказав російське слово. З того часу я припинив постійні філологічні кульбіти. Врешті-решт, це моя країна й я маю право розмовляти у ній рідною мовою, яка до того ще й якимось дивом є державною» («Щоденник моєї секретарки»). Герої «Записок українського самашедшого» й «Щоденника моєї секретарки» свідомо обрали для себе український простір, українську мову як форму вираження свого «Я».

В обох випадках важливе звернення до щоденникового формату. Світ побудовано навколо інформаційних потоків, які множать стан глобального божевілля. «Армагедон уже відбувся» - це також якоюсь мірою щоденник. Якщо ж пригадати «Щоденник страченої» М. Матіос, в якому описується історія стосунків із прокуратурою після порівняння обелісків із фалосом, то це тільки потверджує припущення. Щоденник уможливлює особистісність, суб´єктивність, що позначається на оповідній легкості. Ці книжки читаєш на одному подихові. Це наче кінофільм про твоє життя, ти прагнеш упізнати себе в героях, прагнеш подивитися на себе збоку, пригадати прожиті роки, які ще не стерлися з пам´яті.

В найбільш іронічному творі - «Лексиконі інтимних міст» Юрія Андруховича - маємо особистісно пережиту мапу Європи й України, в якій міста розташовані за абеткою й кожне в авторській уяві позначене особливою рефлексією. Цей текст можна було б назвати антиколоніальним. Андрухович вписує Україну в Європу, показуючи разючу відмінність між совковою Україною сходу й півдня та проєвропейськими західними регіонами. В чомусь ця книжка вибудовує стереотипи, проте, скажімо, майстерно підмічені деталі в описі містечка з незрозумілим статусом і незрозумілою етимологією «Єнакієве» не можуть не вражати майже гоголівським підходом.

ЛІТЕРАТУРА І ЖИТТЯ

Зв´язки між дійсністю і літературою нині вже не такі, як за часів Тургенєва чи Нечуя-Левицького. Проте парадокс 2011 року в тому, що сучасна література, принаймні у найяскравіших своїх з´явах, прагне наголосити на зв´язках з історичною, соціальною, політичною дійсністю. Така тенденція суперечить постмодерним традиціям, якщо, правда, й досі хтось думає, що ми живемо в період постмодернізму. Натомість література дедалі чіткіше позначає входження в нову еру, в якій текстуальний простір змушений виконувати функцію електрошокера. Щось має вивести людей зі стану летаргічного сну, в який різні нації періодично потрапляють, зациклюючись на дріб´язковості, приземленості.

Література - реальність, яка може сказати «ні» трансовому стану людського мислення. «Часом мені хочеться закричати до всього людства: «Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт. Бо при таких забігах фініш буде фатальний» («Записки українського самашедшого»). Сучасне людство в художньому змалюванні постає виснаженим, розгубленим, втраченим, знервованим і роздратованим. Це позначається на глобальній психологічній кризі від держави до родини.

Свого часу розбурхувачем суспільства від сну був Микола Гоголь. В наш час знову настає загроза впасти в той стан, який називають апатією, соціальною інертністю. В такому разі нація перетворюється на аморфне тіло, яке не здатне керувати історичними процесами. А отже, хтось перебирає на себе функцію керманичів, і часто цим «хтось» стають не вельми шляхетні люди, які використовують національну риторику для власних інтересів. «Ба, з кожним роком чорноротих спекулянтів прибуває й прибуває, ніби і справді встають вони із мертвих - і безустидно сунуть на народ, як саранча. І лиш Іванами прикриваються - бо нема більше ким прикритися. Вони навіть мертвим ним прикриються задля свого жирування, хоч молодші від Івана ледь не у півторачку. І Бог їх не судить - любить? І розумні люди їм мовчки потурають - бо мало хто в цьому світі на відкриту правду спроможний. Устидливі наші люди правду в очі казати? А кривду терпіти не встилаються, що так уперто не хочуть із навіженими заїдатися, ніби навіжені якісь безсмертні чи що? І як далі на світі жити тим, хто хоче просто жити, а не з мерцями воювати?! Хто на це відповість Іванові?» («Армагедон уже відбувся»).

КАТАЛОГ АБСУРДІВ

2011 рік як ніколи довів, що в наш постпостмодерний час, уже явлений різними тенденціями, література може по-новому виконувати націософську роль. Література в такому разі не стає великим ідеологічним наративом, у жодному разі не йдеться про актуалізацію «великої літератури». Натомість вона оприявнює, нехай в іронічній, карикатурній формі, тенденції в реальному житті, що можуть призвести до національного колапсу.

Добірку інформаційних вирізок, що засвідчують антилюдяність і трагічну комічність «нашого» часу, маємо й у романі братів Капранових: «Президент Росії Володимир Путін вважає, що Росія й Україна в жодному разі не повинні протиставляти себе Заходу і повинні рухатися шляхом формування Єдиного економічного простору... («Щоденник моєї секретарки»). Іронія, внутрішньо інтегрована в текст, забезпечує їхню життєствердність і сучасність, вони промовляють до різних поколінь, не стаючи засобами ідеології, жорсткого дидактизму. Проте в центрі уваги опиняється українська історія, українська мова, державна політика різних орієнтирів, зрештою, все це підводить до конструювання новітнього автообразу українців із різних проекцій: внутрішньої, зовнішньої, стереотипної, іронічної...

ДІТИ ІНДИГО

Яким бачиться «нове» майбутнє літераторам? У романі Ліни Костенко майбутнє асоціюється з Тінейджером, який поки що дивиться в одну точку й існує у своїй реальності. Проте саме з цієї точки колись може розпочатися інший відлік часу, зокрема й для всієї нації. Аналогічний дискурс маємо і в романі «Щоденник моєї секретарки». Хоча молоді персонажі видаються відлюдькуватими, проте це діти індиго, люди майбутнього. Натомість нинішнє покоління втратило здатність знаходити спільну мову, мова просто втратила сенс.

* * *
Такий уже 2011-й - література і реальність зійшлися, аби у формі інтелектуального травелогу, щоденника або ж антиутопії загострити абсурдність дійсності. Кожен зі згаданих у статті творів має свою родзинку, він не подібний на інші тексти, проте критика абсурду, історичного божевілля, корупції, цинізму, жорсткого прагматизму, антилюдяного глобалізму зближує книжки на тематичному рівні, утворюючи єдиний типологічний ряд. Це тексти для нової України, позбавленої совковості, України справжньої, а не удаваної, свободи.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

19.09.2024|19:44
До України на знак підтримки прибули ще 27 тисяч книжок від британських видавництв
12.09.2024|10:28
Книжкові події на Coffee, Books & Vintage #5
11.09.2024|10:54
Фестиваль TRANSLATORIUM оголосив повну програму подій
11.09.2024|10:44
4 міста Австрії, 10 презентацій, 6 авторів: як «Фронтера» розповідає про українську літературу за кордоном
11.09.2024|09:04
Тетяна Пилипчук стала лауреаткою Премії імені Василя Стуса за 2024 рік
09.09.2024|12:44
Українська перекладачка Ганна Яновська потрапила до Почесного списку кращих дитячих книжок 2024
07.09.2024|08:55
Детектив Елін Гільдербранд “Ідеальна пара”, за яким Netflix зняв мінісеріал з Ніколь Кідман у головній ролі, вийшов друком у “Видавництві Старого Лева”
06.09.2024|10:26
Книжка Олександра Гавроша увійшла до Почесного списку Міжнародної ради з книг для молоді (IBBY)
30.08.2024|11:09
«Книгарня «Є» готується до відкриття першої книгарні нового формату у своїй мережі
27.08.2024|08:10
«Книжка року’2024»: Тиждень книжкової моди Лідери літа у номінації «Візитівка»


Партнери