Електронна бібліотека/Проза

Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Завантажити
1 2 »

Осінь увірвалася до Санкт-Петербургу з першим подихом північних вітрів. Олександрівський парк, широкими мазками розписаний золотом, припрошував насолодитися своєю ошатністю і чарівливою тишею. У кронах дерев, наче човники на хвилях, дрейфували тисячі маленьких листочків. Ранкову прохолоду наповнювали пахощі віденських булочок і терпкий аромат кави, що злинав з невеличкої кав’ярні біля Кам’яноостровського проспекту.
Мар’я Олександрівна з гіркотою розуміла: її життя, як і танець того крихітного липового листочка, що кружляє над її головою, не підвладне їй. Ось-ось цей шматочок органіки упаде додолу, і вона також опиниться на дні свого життя – тихого, непомітного, без сім’ї та будь-яких надій на щасливе майбутнє.
Дрімоту жінки стривожив м’який дотик до її зап’ястка. Повіки мимоволі розплющилися, вимальовуючи на долоні золотаві прожилки зів’ялого листочка. Білявка з химерною родимкою на переніссі випросталася на лаві і сховала кілька неслухняних кучерів під яскравий рожевий капелюшок, що, як іноді їй здавалося, більше пасував би легковажній курсистці, ніж жінці бальзаківського віку. Тонка шаль оповила її плечі поверх клітчастої вовняної сукні, і тремтливі від холоду пальці щільніше затягли зав’язки на високому комірці.
Крадькома проводжаючи поглядом закохані пари, що гуляли парком, Мар’я Олександрівна зітхнула.
«Михайле Петровичу, де ж Ви зараз, коли я так за Вами сумую? – щеміло в серці запитання. – Мабуть, насолоджуєтеся недільним ранком у товаристві дружини та дворічного сина… Знаєте, з часу нашого останнього чергування в шпиталі відчуття Ваших поцілунків ще й досі обпікає мою шкіру. Цікаво, чи думали Ви про свою дружину, коли моє тіло здригалось під Вашим у темній комірчині? Вірите чи ні, але я б усе віддала, аби хоч раз прокинутися з Вами в одному ліжку як законна дружина…»
Насилу відігнавши нав’язливі думки, що сльозами блищали на повіках, жінка розгорнула газету «Новое время» від 1 жовтня 1913 року та пробігла очима поміж друкованих рядків. Її погляд ковзав від закордонних новин і докладної хроніки до оголошень великих компаній і некрологів. Раптом очі зупинилися на статті відомого публіциста Михайла Меньшикова. Мова йшла про найповажнішу паризьку ворожку-хіромантку та ясновидицю мадам де Теб, у певних колах знану ще як Ганна-Вікторія Савари або ж Антуанетт Саво. Вона передбачила неминуче розгортання однієї з найкривавіших воєн у світі, що покладе кінець давньому пануванню Пруссії та Німеччини в Європі. Мар’я Олександрівна недовірливо опустила очі в низ колонки, де жирним шрифтом яснів промовистий заголовок: «Мадам де Теб абсолютно безкоштовно проведе обряд привороження. Єдина умова угоди: душа після смерті тіла замовника переходить у власність виконавця».
Мар’я Олександрівна замислилася: «А може, варто спробувати? Раптом допоможе? Та ні! Побрехеньки все це!» Вона швидко згорнула газету й від гріха подалі заховала в сумочку. Дорогою додому жінка невпинно лаяла себе за майже дитячу легковірність. Того вечора, лежачи в холодній постелі тісної орендованої кімнатки на околиці Санкт-Петербурга, Мар’я Олександрівна так і не змогла заснути. Їдкий сморід вигрібної ями, крадучись крізь шпарини у старому вікні, паморочив і без того стривожений мозок, а високі голі стіни, просякнуті вологою пліснявою, дивилися на неї так презирливо, немов засуджували за небогобоязнені думки.
Уранці, після тривалої боротьби із власним сумлінням, Мар’я Олександрівна все-таки наважилася надіслати листа до Парижу. Тремтливі пальці вивели на папері кілька рядків французькою: «Шановна пані, переконливо прошу приворожити раба Божого Расторгуєва Михайла Петровича до раби Божої Вознесенської Мар’ї Олександрівни. Цілком погоджуюся на Ваші умови. Із вдячністю, М. О.»
Не минуло і двох тижнів, як зі столиці Франції надійшла відповідь акуратним почерком: «Прохання виконано. До скорої зустрічі з Вашою душею».
- Не буде ніякої зустрічі. – Жінка зім’яла клапоть паперу та жбурнула його на підлогу. – Напевно, глузує з мене стара пройдисвітка. І як я могла повірити в таку нісенітницю?
Того ранку, запізнившись на трамвай, Мар’я Олександрівна підтюпцем бігла на роботу до шпиталю, що знаходився на іншому боці міста. Будинки виринали з молочної пелени туману, наповнюючи довколишній простір величністю столітніх колон і витонченістю кутих із заліза балконів.
Прошмигнувши до приймальні шпиталю, Мар’я Олександрівна відразу ж відчула щось недобре в німій тиші, надто незвичній для того часу дня. Завжди завзято балакучі медсестрички зараз ледь чутно шурхотіли по закутках, наче мишки.
- Що сталося, дівчата? – Мар’я Олександрівна підійшла ближче до своїх товаришок і стримано усміхнулася. – Про що пліткуєте?
- А Ви не чули? – Пишнобока, схожа на медичну грілку, жіночка опустила повіки. – Дружина та син головного лікаря вчора відпочивали на озері, а там такий вітер здійнявся, що аж усі рибалки від страху повтікали. Кажуть, Ольгу Іванівну та її Олежика човном накрило. Нібито

1 2 »


Партнери