Щоби знати смак вина у бочці – не обов’язково випивати всю бочку цього напою... Достатньо ковтка.

Так скаже біохімік.

Так скаже і алхімік-читач, який, як і я щойно, навмання відкриє книгу віршів Матвія Смірнова «Шібболет», робоча назва якої була «Вирій» (як колись в українського поета-дисидента Михайла Осадчого, – «Ирій»):

На узбіччі війни, де бетон розтинають тріщини, 

Де розкидані речі з вивернутих валіз 

Упереміж зі снами – дитячими, хворими, віщими, 

Де уже недостатньо слів, а тим паче сліз, 

Де рясна алея, що зветься тепер зеленкою, 

Із гілками дерев, переламаними навпіл, 

Де дощі згори, як набої — лента за лентою 

У вʼязке багно збивають дорожній пил... – 

із вірша «Речі»...

Відразу відчувається маскулінна, гірко-солона, дзвінко-жорстака-шорстка вібрація-музика камертону Автора, який поет не лише текстологічно, але й біографічно: зовні мачо гемінґвеївського типу Матвій Смірнов народився в 1974 році у Львові, де вивчав геологію у франківському національному університеті, жив-працював із родиною у Києві, а з 2004 року – у Лондоні... Доволі екзотична біографія, скажу я Вам, навіть для нашої (переломно-воєнної) епохи.

Тобто, не знаючи пана Матвія особисто, я із перших рядків присланих мені Борисом Марковським (легендарним редактором не менш легендарного журналу «Крещатик», де аз грішний теж мав честь друкуватися) рукопису, поважно полюбив ці вірші і зафрендив їх автора (репрезентанта мого покоління) у Фейсбуці, на що Він блискавично відгукнувся.

Є контакт.

Є Поезія.

Є відкритий мною файний поет, із яким я не проти випити кави десь... і який у Туманному Альбіоні, із яким мене пов’язує поїздка у Лондон на вручення мені премії Британського ПЕН-0клубу за мою перекладену і надруковану в Англії книгу віршів «A Flight over the Black Sea» у 2014 році, творить висококласну поезію природною українською мовою, оприлюднюючи її у тому ж «Хрещатику», журналах «Дзвін», «Дніпро», збірках «Артелен», антології «Слово» тощо та поезію чину –  перекладаючи українську поезію англійською мовою і популяризуючи, перформенсуючи її на англійських сценах, будучи засновником некомерційної організації «Shield UA», яка допомагає ЗСУ.

* * *

Вірші саме цієї книги віршів із магічно дивною для українського вуха назвою – «Шіболлет» (івр. שיבולת‎, «колос», «течія» – біблійний вислів («мовний пароль»), який вживається для ідентифікації етнічної групи людей, які розмовляють нерідною для них мовою) мають назви, а сама збірка структурована, як у геології скельна порода, що мені також імпонує, бо ж поетичний хаос творення, як і демократія, – не анархія: вона має мати береги, які ніхто не окреслить природніше-органічніше, ніж це зробив сам творець-автор, як і свої світоглядно-ідеологічні, національно-мовні пріоритети. 

Це той випадок, коли перелік самих назв текстів уже поезія (грец. ποίησις – «творчість» від ποιέω – «роблю», «творю») загалом, адже вже сама авторська номінація потрапляє у знак-код-символ-міф саме української національної матриці, оскільки художньо писані українською мовою про українсько-світові реалії, ілюзії, алюзії: «Вирій», «Речі, міста і букви», «Ми, барди, поети, лірники, цех давидів…», «Я любив цю вулицю і липу перед вікном…», «Список кораблів», «Summertime 2024», «На Купала ніч коротка, мов перекур...», «Радіо», «Війна спрощує сенси...», «Відпочинок скасовано. Довга зима за плечима», формально прозова поезія «Лютий 2021 року», «Незатишно (нарис із Лондонської перукарні. Весна 2023», «Ось ніч перед Різдвом, ось мельхіор і срібло...», «Авраам», «Твір», «Вона виносить сміття уночі», «Турбулентність», «Реп’яхи», «Найтемніша година», «Померти у Львові», «Ключ», «Довгий вірш про любов», «Мій сусід», «До побачення, вуйку Йосипе» (про Йосипа Бродського), «Там де ріка ховає свої скарби», «Колискова», «Маскарад 2020», «Глядач», «Два Різдва», «У світі прекрасного», «Autumn almanac», «Високий замок»... 

Вражає кількість і поетична якість образних вербальних пазлів у «Шібболеті», як-от: «червоні коні Атіли», «і на кожного атеїста є своя повітряна яма», «Осінній віник мертвих хризантем / Той передвісник бабиного літа, / Шкільний букет, педагогічні квіти, / І ми корінням догори ростем, / Пригадуючи твори з укрліту, / Але окрім війни немає тем»...

У цих віршах – і географічно- та кардіодетермінована самоідентичність автора, яка, як у кожного справжнього (вродженого) поета духовно-душевно-пуповинно зв’язана із топосом дитинства, у Матвія Смірнова – це українське місто Львів, де я щасливо мешкаю нині і де, звичайно, наші сліди пересікаються, як у Лондоні, де я був у тому ж 2014-му, як і мотиви, сік і кров наших поезотекстів: 

Я любив цю вулицю і липу перед вікном, 

Читав Богдана-Ігора Антонича перед сном, 

А відтак лежав в темноті без надії заснути. 

І опівночі, в грудні, таки уві сні 

Відчував, що на вулиці падає сніг...

і коріння його слів-Логосів, одне із яких (біблійномотивне) стало назвою вірша і винесено у назву збірки: 

ШІББОЛЕТ 

Жовтень зайняв рубіж і накрив дощем, 

Ріки по вінця, і місто повільно тоне, 

Через Йордан мости розбомбили вщент, 

Поруч нашвидкуруч наводять понтони. 

––––––––––––––––

Річка Йордан розділить Захід і Схід, 

Мокрі долини й дикі пусті недеї. 

Я же Старий читатиму Заповіт, 

Про кобзаря Давида, царя Юдеї. 

Тобто і тема кохання, і тема обов’язку, вірності, еміграції... натурфілософія зрілого чоловіка, просякнута спеціями доброї іронії та самоіронії («Щоранку – як в анекдоті — вівсяна каша. / Каштан під балконом, грозою поламана гілка. / Звідки акцент? Не вгадали, I’m not from Russia / Прізвище? Так, Smirnoff. No, it’s not like горілка»), яка ніколи не переходить у цинізм чи у іншу крайність – беззахисний наїв, А ще тут, як у кожній органічній, нелозунговій поезії, конструктивну роль грають паузи, недомовленості, натяки, хвилини чи й години мовчання.

Наскрізно (червоною струною) проходить крізь книгу із модерною лексикою та естетикою та традиційною етикою тема війни... що закономірно. Чого вартий у цьому контексті хоча би вірш «Верлібри (перекладаючи українських поетів-військових)» із рядками-нервами:

А ті, котрі повернуться будуть мудрими і старими. 

Там, де вони були, не випадало шукати рими. 

Зброя — не найзручніший ключ для настройки ліри, 

Звідси оті роздерті, мов на шматки, верлібри, 

Звідси оті рядки, короткі, неначе постріл, 

Без ілюстрацій, лайків, коментарів, репостів, 

Букви стають віршами – без натяків і алюзій,  

Деревом – ой у лузі, кровʼю у лісосмузі, 

Зібраним у кишеню соняховим насінням...

Таким же чином (подумав я собі закономірно, творячи оці аналітичні пасажі) Матвій міг би писати передмову до моїх книг віршів, друкованих у Великобританії чи США, адже нейронні зв’язки наших поетичних всесвітів перехрещуються не лише на рівні рим, ритмів, тропів, але й світоглядних орієнтирів подекуди-інколи... 

Часопростір покаже.

А наразі я радий знайомству із поетом, чию чорно-білу фотку нагуглив у Мережі, а веселкову, з тугими п’ятистопноямбовими та іншими ритмами і точними, навіть філігранними подекуди (паралельними та перехресними) римами на кшталт «зір’я / сузір’я» лірику у присланому мені Борисом Марковським електронному рукописі, підготовленому для також близького мені як його автору видавництва «Друкарський двір Олега Федорова», де запланована серія «Библіотека “КРЕЩАТИКА”».

У цій книзі є соціально ангажований вірш «Українізуй мене лагідно», який закінчується рядком «Українізуй мене лагідно, а далі я зможу сам». Звичайно. Українізовувати Великобританію – це круто... 

* * *

Оце наразі достатньо про «ШІББОЛЕТ» Матвія Смірнова. Закликаю-заклинаю читати книгу усім, хто має поетичний смак і хто хоче його розвивати, а не аналітично розкладати її гармонію алгеброю, тобто рецензувати, що, я впевнений, буде... Можливо я сам більше, вище і глибше скажу про цей «мовний пароль»... коли вип’ю із автором львівської кави із лондонського горнятка у Києві, як шоломом із Дніпра, відчувши автора, а не лише авторське...

Щоби летіти у Вирій (Ви́рій або и́рій, і́рій – у міфологіїсхідних слов´ян – це тепла благодатна країна на заході чи півдні, місце проживання душ померлих і зимівлі птахів та інших тварин) потрібно знати пароль до воріт горизонту, який, мов голка у копиці сіна, мов куля на полі війни, захований у цій книзі.

Нам (любителям-гурманам Поезії і професіоналам-творцям Її) пощастило: ця книга – саме те, очікуване панами та передбачуване волхвами...

Коли зимового понеділка 

О пів на третю годину ранку 

Холодний вітер зламає гілку 

І драматично смикне фіранку, 

Коли бентега, нудьга і втома, 

(Бо лютий, ніч і надворі темно) 

Мені насниться, що я удома, 

Де я ніколи не був, напевно. 

                                  (із вірша Матвія Смірнова «Вирій»)