Пане Тарасе, сьогодні, на жаль, поезія людей не цікавить. Це жахливо, але – факт. Її просто не читають, не хочуть купувати поетичних збірок.  Крім буквально кількох українських авторів, серед яких  і Ви.  Отож, чому народ масово відвернувся від поезії, а Вас і ще кількох авторів читає? Поділіться секретом: як, що і про що мусить  писати поет, щоб його читали?
По-перше, я зовсім не переконаний у тому, що поета конче мусять читати багато людей. Якщо книжки того чи того автора добре продаються – це ще геть не означає, що він є серйозним письменником. Це може означати, що його книжки – добрий товар. Але, даруйте, туалетний папір продається ще краще – то й що? У наші минулі часи – коли книжка була чи не єдино можливим ковтком свіжого незастояного повітря і наклади були захмарними, – тиражним лідером була така собі книжечка «Домашнє консервування». Її купували десятки мільйонів! Згадаємо й інший приклад: колись перша поетична книжка Марини Цвєтаєвої була продана у кількості шістьох примірників. Не до порівняння, чи не так? На пострадянському просторі добре продаються поетичні книжки Іосифа Бродського, але не гірше – так звані поетичні книжки Лариси Рубальської (я  свідомо уникаю прикладів з рідної літератури – ворогів і так вистачає). Чесно кажучи, хочу, аби мої книжки продавались, як книжки Бродського, а не як книжки Рубальської.

Для декого з моїх колег вершиною літературного «успіху» є факт читання їхніх книжок у метро. Я б не хотів, аби мої книжки читали в метро, туалеті, на стадіоні та в інших подібних місцях. Стосовно падіння інтересу до поезії – то тут ми органічно ідемо в Європу: там сей вид мистецтва уже нікому – крім купки філологічних професорів – не потрібен. Тож незабаром поезія зникне. Як і цивілізація. Я переконаний, що вони пов’язані намертво. 

Пане Тарасе, формальна простота Вашої поезії , дозвольте порівняння, як тихе  привітне джерело  у степовому байраці, нахилився напитися і – бульк – з головою! І вже не вибратись… Принаймні такі мої особисті враженя і відчуття.  Вам не хотілося ніколи відступити від традиційної римованої форми і піти в блуди з верлібром, наприклад, чи  прозо-візо… садо-мазо… поезою?
У моїй першій книжечці зі смішною псевдоромантичною назвою «Досвітні журавлі» (цю назву мені «вручили»,  не питаючи, в одеському видавництві «Маяк») у мене були верлібри. Тоді, на початку сімдесятих, верлібр був своєрідною формою спротиву і протесту, хай і лише естетичною. На ті часи у мене верлібри переважали, хоча упхати їх до книжки було непросто: форма була «не нашою», «буржуазною».

Пізніше у мене вони одійшли – і слава Богу. Я, можливо, поет старорежимний, але вважаю, що саме верлібр пришвидшив загибель поезії в Європі і хоче це зробити в усьому світі. Зникли сакральна таїна рими, ритмічні переливи, музика врешті-решт… Верлібр, названий Бродським – «вино без пляшки – просто пляма на скатертині», верлібр, названий Фростом «грою в теніс без сітки», заполонив світ, нівелювавши особливості національної версифікації…  Ну, це тема окремої розмови. Хоча одразу хотілося б сказати, що й у верлібровій поезії є вершинні досягнення, щоправда, як на мене, радше всупереч, аніж завдяки.   

До якого літературного напрямку, стилю чи тусні себе прилучаєте? І чи не свербить взятися за прозу і всім втерти носа, як ото прагнуть зробити всі ті, хто затримався в поетах до 50-ти?
Ні до якого напрямку і  ні до якої  тусні я себе не зараховую, хоча завжди гордився і гордий тим, що у мене талановиті друзі. Зовсім нечисленні талановиті друзі, багато з яких уже не на сьому світі, – оце і є моя тусня. А ще – книжки. Ну, і певні літературно-мистецькі проекти, до яких я причетний.

Щодо прози, то років з тридцять п’ять тому я спробував написати кілька новелок. Вийшло – дві. Я одразу надіслав їх Василеві Сидоровичу Земляку, який опікувався моїми літературними намаганнями. Метр схвалив, порадив продовжувати, пам’ятаю його слова: «Пишіть, проза любить, щоб її писали». Але далі  діло не пішло. Річ у тім, що я вже тоді, замолоду, розумів: проза – це погибель поезії, і одночасно добре робити обидві справи ( і поезію, і прозу) неможливо. Шо-то одно, як кажуть у нас в Одесі. Вибрав поезію. Я знаю єдиного українського поета, якому вдалося вийти з прозового «блуду» неушкодженим. Це Борис Нечерда з його поетичною «Останньою книгою» після кількох прозових. Але Нечерда – виняток, що лише потверджує правило. А правило – це практично всі прозаїки, які колись були поетами…

Коли перестануть писатися вірші, сяду за мемуари. Це і буде перехід на прозу… перед іншим переходом… 

А що тоді  у творчому ро-зумінні для Вас АУП, яку Ви в минулому році знову очолили? Що зібрало людей у цю організацію, компанію, товариство?
АУП – це добрячий шмат мого життя, це організація, за роботу якої мені не соромно. За незроблене – теж. Бо хоч що б ми робили, ми робили те щиро і задля того, аби було краще всім, а не окремим. І наші презентаційно-фестивальні, і наші медійні, і наші видавничі проекти, без сумніву, спричинилися до того, що в Україні утворився той сегмент, який можна назвати українським сегментом українського книжкового ринку. На жаль, поки що лише сегмент. Але згадаємо, що до 2000 року не було і цього. Асоціація – це організація, яка не має від заснування жодної фінансової підтримки від держави, хоча є творчою спілкою і, відповідно до закону про творчі спілки, таке фінансування має бути; це організація, яка не має майна (дякувати Богові, бо перманентні майнові скандали в СПУ давно вже перетворили цю організацію з умовно творчої у Спілку Скандалів З Приводу Продажу Майна).

Ми знаємо: все, що ми зробимо одне для одного, – те й матимемо.

З іншого боку, я завжди розумів і розумію, що час таких великих творчих об’єднань, як СПУ та АУП, минає, якщо вже не минув. Ринок диктує свої умови і пропонує свою структурну побудову. Очевидно, невдовзі матимемо світову схему: письменник-літагент- видавець. Вона вже фактично існує, щоправда, функцію літагента зазвичай виконує сам письменник. Я  глибоко співчуваю нашим письменникам-літагентам…

Хоча можливості АУП ще досі не вичерпані і ця організація може бути, і є корисною як для окремих письменників, так і для літпроцесу загалом. 

Згадаймо все ж, що було причиною народження АУП?
Про це вже писано-переписано, говорено-переговорено. Виникла АУП із заперечення організаційних і творчих методів керування тодішніх очільників НСПУ. Ми не хотіли поділяти відповідальність за те, що починало робитися у Спілці вже тоді, 1996 року. Подальші події лише потвердили правильність того кроку. Для мене особисто рішення залишити спілчанські лави виникло десь за півроку до з’ їзду. Якось зайшов до «рідного» Одеського відділення. Бачу – у конференц-залі йде обговорення творчих здобутків невідомого мені автора. Я тихенько запитав у секретарки: «Кого обговорюють?» Відповідь була приголомшливою: «Заступника директора м’ясокомбінату». Не поета, прозаїка, драматурга, а заступника директора м’ясокомбінату, такий собі новий літературний жанр. Я подумав: «Все. Приїхали». А Спілка почала прийоми директорів, завмагів, генералів, пізніше депутатів… Ну і ось.

АУП виникла 6 березня 1997 року на установчому з’їзді, що проходив у Могилянці. Нас тоді підтримало багато письменників,  120 з них стали членами Асоціації. За дванадцять років їхня кількість збільшилась до 197. АУП, що починалась як громадська організація, набула статусу творчої спілки. Працюємо. Реалізуємо видавничі, медійні, фестивальні проекти.

А тоді нас називали руйнівниками Української держави, бо, бач, Спілка є чи не єдиним стовпом, на якому та державність тримається, тож ми, руйнуючи Спілку, руйнуємо Україну. Не більше й не менше. І багато хто з пересічних громадян у те щиро вірив. Це тепер ми знаємо, що западись та Спілка з усіма своїми майже двома тисячами «багнетів» – Україна і не пчихне. Нас звинувачували у запроданстві, у фінансуванні нашої організації з кишень ФСБ, ЦРУ, Моссаду та МІ-5 тощо. Нічого страшного у висліді не сталось. Ми не отримуємо гроші Моссаду (на жаль), Спілка отримує гроші з бюджету, а державі Україна, яку творили, до речі, і письменники-спілчани-народні депутати (було їх на світанку незалежності ціла фрак­ція – 16 душ) плювати на всіх митців разом і на кожного окремішньо.

Прикро, але це так... Нинішня криза НСПУ почалася з байдужості чи зверхньості до долі письменників «обраних». І створення АУП було першим протестом.
Сьогодні, коли мене питають невтаємничені: «Що ж це ото у вашій Спілці робиться?», я відповідаю: «Зі Спілки вийшов у жовтні 1996 року і з того часу за діяльність цієї структури не атвічаю».

Найголовніший результат нашого тоді виходу зі Спілки було те, що раптом з’ясувалося: письменником можна бути, не маючи в кишені посвідчення Спілки. І коли Ігор Римарук отримав Шевченківську премію – майже ніхто не звернув уваги, що відбулась історична подія: вперше за всі роки існування «шевченківки» її отримав живий письменник – не член СПУ.  

Одне нескромне запитання: чому АУП не підтримала мене в боротьбі за збереження спілчанського майна? До речі, Асоціація теж має право на санаторії, будинки творчості…
Я буду говорити лише про себе. Мені зовсім не хочеться витрачати час на всілякі «війни» зі Спілкою та її керівництвом. Не вартує те все зусиль. Щодо претендування на майно – то ми свідомо при створенні АУП відмовились від таких претензій: вважали, що майно має слугувати старшим письменникам, які потребували і потребують всілякої підтримки. Мені дуже прикро, що не так сталося,  як гадалося. Але це, зрештою, проблема  самих спілчан: є вибори-превибори. Обирайте.

А щодо Вашого, Галю, виключення зі Спілки за принципову позицію, то я – ви пригадуєте – на з’їзді АУП назвав це ганьбою. Я і тепер готовий повторити: ганьба виключати зі Спілки талановитих людей, які мають свою позицію. Але не забуваймо: у Спілки є добрі традиції гоніння письменників за переконання. Ні-ні, та й вилізе. 

Найгірше, що цю традицію деякі члени НСПУ підтримують. Та повернемось до АУП. Які її плани і перспективи?
Сьогодні, як і раніше, АУП – не жорстка, без відчутної вертикалі влади, без намагань когось виключити чи потусати, когось до чогось присилувати, підкорити меншість більшості чи навпаки – творча організація, де письменники намагаються підтримати один одного і зробити щось для загального добра. А якщо хтось нічого не може чи не хоче робити для загального добра – хай робить для добра власного. Нас це також влаштовує. Ми підтримуємо молодих, допомагаємо їм сконтактуватися як між собою, так і з видавцями, ЗМІ, що супроводжують письменницьку роботу. Асоціація є непоганим інструментом для здійснення великих чи малих літературно-мистецьких проектів, отримання різноманітних грантів і стипендій. До того ж користуються цими можливостями як члени АУП, так й «іноспілчанці». Ми ніколи, як організація, не підтримували жодних кандидатів у жодні президенти, хоча наші працювали і працюють у найрізноманітніших штабах, структурах і навіть партіях. Якщо платять – з Богом. Принагідно для записних патріотів хочу наголосити, що АУПівці ніколи не працювали і не працюватимуть на антиукраїнські, антидержавницькі сили і структури. Такі маємо переконання.

Щодо планів, то я не люблю про них казати, бо вони незрідка мають властивість так планами і залишатись. Працюємо.   

Крім усього, Ви ще й редактор часопису «Сучасність». Колись він був знаковим, культовим, доки видавався за кордоном, а потім, переїхавши до України, став, як усі місцеві товсті журнали. Чому?
Тут я з Вами зовсім не згоден. «Сучасність» після переїзду до України на початку 1992 року постала найсерйознішим і найкращим українським літературно-художнім та суспільно-політичним часописом. Журнал, що редагувався Іваном Дзюбою, де заступником редактора був Ігор Римарук, став виданням, у якому надрукуватися було почесно і престижно. Часопис виховав ціле покоління українських патріотів-інтелектуалів, дав змогу оприлюднити знакові поетичні та прозові твори.

Інша справа, що останні роки журнал переживав складні часи. Були на те  об’єктивні і суб’єктивні причини.

Коли до журналу прийшли нові засновники, він почав відроджуватись. І сьогодні, дуже сподіваюсь, цей процес на стадії завершення. Дякуючи вирішальній підтримці часопису Голови Громадського руху «За Україну» В’ячеслава Кириленка, дякуючи зусиллям Інституту національної пам’яті та особисто Ігоря Рафаїловича Юхновського, видання отримало новий поштовх для розвитку. Ми також докладаємо усих зусиль, аби журнал був цікавим і відповідав своїй назві та кращим традиціям минулих років. Дирекція ж, у особі Дмитра та Віталія Капранових, роблять усе можливе, аби журнал мав гарне «обличчя», аби його можна було купити у вільному продажу, передплатити, замовити в бібліотеках країни. Якщо засновники, дирекція та редакція і надалі чітко виконуватимуть свої зобов’язання, то журнал буде жити і радувати своїх читачів ще багато років. 

Але життя, хоч і коротке, триває, і твориться вічна література . Тож над чим працюєте, що видаєте, що видали?
У мене нещодавно вийшла книжка нових віршів «Горище». Зараз намагаюсь писати нову. Хотілося б, якщо дасть Бог, завершити всі свої проекти, роботи і клопоти у найближчі декілька років і їхати ловити карасів та спостерігати за погибеллю цивілізації. Видовище цікаве – маю вам сказати. І ловлення карасів, і загибель цивілізації. 

Хай Бог милує і береже!

Галина Тарасюк