Re: цензії

03.01.2025|Віктор Вербич
Обітниця Олександра Ковча: «Любити, вірити, чекати»
02.01.2025|Галина Максимів, письменниця
Про вибір ким бути: ножицями чи папером
31.12.2024|Михайло Жайворон
Між рядками незвіданих тиш
31.12.2024|Галина Максимів, письменниця
Подорож, яка змінила світ на краще
30.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Femina est…
30.12.2024|Віктор Вербич
Коли любов триваліша за життя
30.12.2024|Петро Білоус, доктор філології, професор
«Небо єднати з полем...»
18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань

Re:цензії

10.12.2024|10:41|Ігор Зіньчук

Свобода не має ціни

Василь Шкляр. Заячий костел. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2024. – 496 с.

Новий історичний роман Василя Шкляра «Заячий костел», написаний у формі спогадів 100–літнього литовського партизана Йонаса, на псевдо «Лютас», який був учасником визвольного руху за свободу Литви від московських загарбників 1940 -1950 рр. Йонас разом зі своїми «лісовими братами» самовіддано воював за вільне, краще майбутнє своєї землі.

В романі порушено теми нескореності вільного народу, безмежної жертовної любові до рідної землі, підступної зради, але й незламної, непохитної віри в успіх боротьби, тому що: «- По-перше, ми воюємо. А по-друге, якщо в нас не лишиться жодної кулі, ми й тоді не здамося. Люди повинні знати, що ми є. Бути — наше головне завдання»[1]

Книга надзвичайно актуальна сьогодні, коли мужні українські воїни продовжують боротьбу за волю та гідність нашого народу із тим самим загарбником, що безжально вбиває, катує полонених, прагне знищити нас, як народ, як націю, мріє стерти Україну з карти Європи та світу.

В тексті дуже виразні паралелі з Українською повстанською армією: непримиренна ненависть до ворогів, підпільна діяльність, переховування в лісах... цілі каральні операції з боку московських посіпак та їх прибічників, що прагнули за всяку ціну «знищити бандитів».

В образі литовського воїна – повстанця ветерана Цибуліса, який, у поважному віці, розповідає молоді про важливість боротьби за свою країну, водить екскурсії до свого бункера, письменник показує життєвий приклад людини, що все своє життя не припиняє боротьби і мотивує інших до цього. Вустами свого героя автор книги констатує факт, з яким стикаємося в Україні під час нинішньої кривавої війни. «У політиків, хоч як вони стараються це приховати, в очах підступно зблискує жадоба грошей і влади – влади, яка власне й приносить ці гроші, а Цибулісу воно не треба... »[2]

Дуже своєрідною є композиція роману. Йонас самотньо живе на віддаленому хуторі, на прохання свого «молодшого побратима» береться за написання спогадів про боротьбу, своїх друзів, повстанські будні в окопах, своє єдине кохання, а відволікаючись від роботи, повертається до свого щоденного життя: улюбленої риболовлі, прогулянок лісом, спілкування з природою.

Характерно, що в спогадах немає пафосу, а лише правдивість, жахливість війни, але незмінна впевненість у тому, що обраний шлях є вірним, незворотним, тому що десь там в далині вже сяє сонце вільної Литви та її народу.

 Йонас, як і його побратими, готовий віддати життя за свою країну, вірний власним переконанням, він не вважає себе героєм, абсолютно байдужий до почестей та державних нагород, бо сам обрав такий шлях.

В основі роману – документи, історичні факти та події. Читати книгу, як завжди, захоплююче та цікаво.  Особливо закарбувалася в пам`яті проблема повернення ветеранів – повстанців з фронту до мирного життя: «..литовці гірші за тих, що за нами наглядали в тюрмі. Бо коли він повернувся, ті, за кого він гнив у сирому бункері, за кого одні погинули, а інші пішли на каторгу, ті... не те, що не подавали нам руки, вони обминали нас десятою дорогою, як прокажених. Там за дротом усе зрозуміло, там були чужі, вороги, а це ж свої, рідна кров...»[3]   

Коли перегортаєш останню сторінку книги, десь на самому денці серця, залишається гіркуватий присмак смутку, адже постійно закрадається думка нагадування про те, що свобода таки має найвищу ціну  – життя Людей, які захищають нас з Вами на лінії вогню... Можливо, в мить, коли пишу ці слова, хтось там на передовій востаннє підіймає зболений погляд до Небес з останньою згадкою про рідних – дружину, маму, сина, брата, сестру, які так чекали воїна вдома, так вірили, що повернеться, адже захищати рідну Україну – його вибір, тому що не міг інакше.

І все ж, «Заячий костел» та інші романи автора варто читати для формування національної ідентичності, розуміння схожості шляху литовців та українців у боротьбі за свободу обох  незалежних держав,  усвідомлення, що лише спільними зусиллями зможемо протистояти та захищатись від прагнень московитів, адже кривава боротьба триває. 

[1] Василь Шкляр «Заячий костел» – Харків: «Клуб сімейного дозвілля», 2024 – с.242

[2]  Там само – с. 105

[3] Там само – с.146 -147

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери