Re: цензії
- 03.01.2025|Віктор ВербичОбітниця Олександра Ковча: «Любити, вірити, чекати»
- 02.01.2025|Галина Максимів, письменницяПро вибір ким бути: ножицями чи папером
- 31.12.2024|Михайло ЖайворонМіж рядками незвіданих тиш
- 31.12.2024|Галина Максимів, письменницяПодорож, яка змінила світ на краще
- 30.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськFemina est…
- 30.12.2024|Віктор ВербичКоли любов триваліша за життя
- 30.12.2024|Петро Білоус, доктор філології, професор«Небо єднати з полем...»
- 18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськНотатки мемуарного жанру
- 17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменницяВолодимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
- 14.12.2024|Валентина Семеняк, письменницяКлюч до послань
Видавничі новинки
- Вийшла антологія української художньої прози «Наша Перша світова»Книги | Іванка Когутич
- Олександр Ковч. "Нотатки на полях"Поезія | Буквоїд
- У видавництві Vivat вийшов комікс про Степана БандеруКниги | Буквоїд
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
Re:цензії
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
Качкан В.А. Перст на долю: Поезії / Володимир Качкан: Поезії. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2024. - 276 с.
Нова поетична книжка Володимира Качкана «Перст на долю» складається з двох розділів — «Слово — незламанна криця», «А душа не вмира — музикує». У першому — філософсько-громадянська поезія, а другий веде читача у світ лірики душі і серця.
Більшість текстів першого розділу є полівалентними: у них відчитуються глибинні смисли минулого й сьогодення. Автор-ліричний герой розумом і серцем відчуває філософію та пульс національного буття, його тривожить доля України, болять її рани, про які сповіщає тривожно-печальний голос трембіти:
Прохрипіла зболена трембіта
Про Вкраїну в бою на пів світа…
Але дух український незламний, «жоден син не стане на коліна», не зганьбить «хоругву синьо-жовту». Хоч «на наших полях роздирали нам груди», «поцілила куля в юначі літа, — // Синій птах з України до висі зліта, // Та несе той віщун перемоги зерно». Незборною є і віра в те, що «квітом засіється наша земля», зійде, як «різдвяне руно».
Вірші про складні реалії сьогодення, наших новітніх героїв глибоко закорінені в українську фольклорну традицію. Вони перегукуються з народними піснями, баладами та притчами (як за формою, так і за змістом): традиційний початок («ой сину мій, сину», «ой вороже, вороженьку», «летіла куля здалека-здалека»), діалогічність (розмова Матері Марії зі стрільчиком, матері з сином, Сльози та Ока, стріли й жінки), пестливо-зменшувальні форми лексем (ладо-матуся, кровинка рідненька, молодесенька жінка, стрілонька-доля, хлопчики-діти, водиця, братчик), полісендитони, часто в поєднанні з анафорою, що творить ефект градації, посилюючи мелодійність поетичних рядків («І ти станеш вдовою, не мавши дитяти, // І не зможеш той гріх ні на що проміняти, // І зостанешся скніти в самоті у хатині, // І вподобишся тихій і всохлій билині!..»).
Глибокою тугою, невтишним болем сповнені поезії, присвячені героям Небесної сотні, усім загиблим у російсько-українській війні:
Я не бачив його живим,
Я не видів його розвихрених кучерів,
Я не чув його осінніх слів-прощань,
Бо він надто незримо злетів птахом до неба…
(Із циклу «Твоя і моя війна». Романові Гурику, Героєві України).
Але смерть юнака упала осколками «на грядках совісті, єства, страху» поета, який мусить знешкодити ті смертельні осколки, виполоти, щоб зцілити перо (а ми розуміємо, що й душу) для новітнього злету-польоту.
Автор постійно перебуває в континуумі української історії — складної, з «кременистою дорогою» «щитів і списів», «вогнепередзвонами», з розтриньканими можливостями, голосами зневір, з «тупими прислужниками чиновницьких престолів», з «пігмеями духовними», «нікчемами», з Богуном, який «усміхався, йдучи на тортури», з новим поступом у новий світ, до якого провадить нас віще слово Тараса, його палкий заклик до думки і чину:
… Брати мої, і побратими, й посестри мої,
Іде Тарас. Ось тут поміж ряди
Він розклада, як віншувальник, Слово —
На осмисленний чин, на дію, на обнову…
(«Іде Тарас», фрагмент із поеми).
Образний світ поезії Володимира Качкана густозаселений: Всевишній, до якого звернені наші молитви; Пречиста Діва, яка відвертає від злого; Ісус — на іконі та в житті ліричного героя і кожного з нас; мати біля образів і дорога до неї — «Голгофа спасенна»; Україна, що веде «дивізії, полки» на бій з московськими загарбниками; думка, яка «не знає відпустки»; сонце, від якого «волі прибуде по вінця»; пам’ять — хистка і стожильна; душі — праведні, звільнені, прокляті, ті, що «товчуться на ринку». А ще — «синій зраст і закосичений щасливий день», біла і чорна заздрості, давній міст («як хрест для тихої ріки»), осердя олівця й чорнильна ручка, «книжчина, що має очі, руки, вуха, ніс», церковця, дідух, вертепники — і цей різнобарвний та різноголосий ряд можна продовжувати і продовжувати.
Усе ж, як видається, ключовим у цьому розділі є багатогранний і глибинний образ Слова, яке Володимир Качкан оприявлює персоніфіковано: Слово народжується, мов дитина; його треба плекати, леліяти, «зодягати в найкращу вберю», «брати за руку», щоб ним «світилася днина», щоб воно зносилося до неба, не «зніміло», бо без нього «душа скалічіє», і дуже треба, щоб Слово не спізнилося «на Майдан нації» (який оригінальний метафоричний вислів!).
У кожному вірші спостерігаємо високу вимогливість автора до Слова, що стає одягом його думки. Він торкається до слів, немов до струн, і видобуває нову мелодію і нові смисли життя. Як, наприклад, майстерно показано родинне гніздо слова «крик»: крик-народження, окрик-пересторога, раптус-крик, перекрик, кричання і навіть … скричинки (теплий і ніжний авторський новотвір!).
Основний лейтмотив поезій другого розділу можна означити словами «кохати на землі по-небесному». Високо, психологічно тонко, художньо довершено автор змальовує світ закоханого серця. Читаєш — не начитаєшся, як ліричний герой боготворить кохану, готовий подарувати їй усе найкраще й найдорожче, захистити від зла й негараздів: «Я прилітав до тебе, як бджола, // до черешні розквітлої»; «Я так люблю — любов’ю я німію»; «Твої очі покличуть в обави — // Там акорди мої заночують»; «Я несу тебе поміж квітами й арфами, // І колишу тебе я на крайках між горами»; «Не було б любові — не було б і світу, // Із планет любові виникли сонця».
Всепереможна сила любові розбуджує творчість («Я мелодію серця незриму // На акорди кладу уночі»), жагу до лету, волі («Душа із кліті рветься у світи»), розпалює ватру надій («Моя душа нову весну віщує»), є джерелом подиву, щасливого божевілля і краси, від якої завмирає серце («І довкіллям танцюють дива»; «Любов розпашіла у затінку клена»; чи ось ця інтонаційно-емоційна градація — «Любив, люблю, як божевільний, // Я сам не знаю, чи я вільний, // Чи заарканений, чи в кайданах…»).
У проживаннях найкращих інтимних митей виявляється цілісність, шляхетність, цнотливість, романтична піднесеність душі ліричного героя-автора, глибинна сутність української ментальності. Жінка для нього — не просто кохана людина, це неозорий і таємничий всесвіт, причина його найвищих душевних порухів, берегиня світла на життєвих перехрестях, «піднебесна краса» з «очима таїнної безвісті, // З волоссям росяного вітрику й зваби дощу, // З ходою, що творить магію незнищенної любові»; це «перша заголовна літера» його життя, «нерв світобудови», що в’яже з позачассям.
Інтимні візії віршів розкривають ще одну грань світовідчуття закоханого чоловіка — витонченість і пристрасність («Посріблене кохання, наче небо, // Нові несе любові кольори»; «Я напився вогню із йорданської стужі» (просто дивовижний оксиморонний вислів!), // Мої крила злітали в дзвінку коляду».
Звісно, такі почуття амбівалентні — радість і смуток, зустріч і розлука завжди у парі («На мою дорогу залягли тумани, // А твоя дорога — вдалині»; «і упало, мов зойк, те прощання»; «Я загубив любов, // Немов підкову бистрий кінь»).
Ще одна сфера, у якій ліричний герой пізнає себе, освячує свою душу, відчуває причетність до роду і народу, звідки живиться енергією творення і любові, — це храм рідної природи, де «горить в садах вишнево-біла ватра», де біла повінь краси і любові, де він вітається «з листочком, оком природи, яка воскресла під Великдень».
Відчувається повна гармонія людини і природи з її дивовижними зоровими картинами (засвічений ліс на світанку; небо, що «сховалось у білий туман»; «дві стежини в зеленому житі», синій праліс, який відчуває тепло); неповторними звуками (пугача із сонного лісу, музики дзвонів, голосінь коників, стогону гір); п’янкими ароматами («запах диму з пращур-хати», запах крони черешні, «вишнево пахне звідусіль», пахучий доторк кіс).
Відчитуєш цю красу в поетичних строфах і мимоволі потрапляєш у ритми художнього світу, який дихає, говорить, ходить, бігає, музикує, співає, сумує, плаче, хворіє, кохає, розцвітає, в’яне, вмирає, воскресає. Автор так майстерно нанизує слова-перлинки на нитку оповіді, що не помічаєш переходу від одного твору до іншого і сприймаєш їх як справді живу мистецьку цілісність. Цьому сприяє і розмаїття художніх засобів, прийомів. Вони органічно вплетені в канву текстів, надають їм особливого звучання. Це оригінальні метафоричні вислови («Йдуть собі по полі // Білі дві тополі»; «Ліщина вмивається в мідній красі»; «розбіглись від дуба сивавого діти // І кинули в полі на ґрунт якори»; «вже з-під землі стріляє молочай»; «Любов простудилась»; «З-під лісу тихого крадеться вітер»; «йшла любов долинами життя»; «Бог гойдає колиску часу»); апострофи, які оживлюють текст і звучать, як молитва («Не одступись од мене, милий Боже, // Я ще не до кінця збагнув свою ходу»; «Неси мене, любове, через звори, // І через хащі надлюдських надій»; «Слово, чи ти не зніміло, горласте»; «Возроди мене, Боже, любов’ю, // Над любов’ю любов вознеси»).
Розмаїття ампліфікацій — образних означень, часто метафоризованих (задуманий ліс, вишнево-біла ватра, роз’ятрений день, посріблене кохання, ображена байдужжям дума, вишнева музика, хризантемні дощі, кришталеве слово; ти — пісня великодня; щастя — ключ любові); порівнянь («Присягаємо космос, як стиглу вишню»; «слова б’ють влучно, неначе багнети»; «як живопліт, мої літа // Тримаються земної тверді»; «Пасу очима літери, немов маржину»); антитез («Зі мною будь над урвищем отим, // Де важиться життя і смерть теменна, // Недоля де і доля безіменна»); цікавих рядів спільнокореневих слів та синонімів (біло, білопінно, білий, підбілені, білокосі, білосніжні, побіліла»; «обмовлена, окрадена, знівечена, осиротіла» Україна; «селянсько-чистий, сонячний, пахучий» рід), анафор («горить-палає Україна»; з кожним ранком, з кожним полуднем, з кожним надвечір’ям; не покидай, не забувай); влучних алітерацій та асонансів («Сон. Цей віщий зоре-сон, // Що стишено сів на мої рамена»; «Ходить смерічка — немов молода, // Шлюбна пора їй уже намолена»); висхідних градацій («відболів, відстраждав, відчекав»; «дочекавсь, дозорів, долетів»; «я чекав, я любив, я страждав, я вмирав») — посилюють ліризм поезій, їхню емоційну наснаженість, динамізм і мелодику.
Вражає лексичне багатство поетичних текстів Володимира Качкана, його вміння оперувати усіма значеннєвими відтінками слова, оригінально поєднувати слова у нове художнє плетиво, а також творити нові лексеми, які я називаю качканізмами (іменники-назви — злосторога, жовтопад, сумнолист, думкування, зимобрук, весно квіт, сумносмерть; дієслова — лампадити, шнуркувати, клямкувати, заклямковувати, розкаштанити, завінкувати, засонцювати).
Знайде читач у книжці й такі оригінальні вірші, які можна назвати вишневими, хризантемними, кавовими, білими!
Біло,
Біло,
Білопінно в полі,
Білий біль в очах від білини,
Одяглись підбілені тополі
В білокосі, білосніжні сни.
«Біло, біло…». Розділ «А душа не вмира — музикує».
Художній світ поезій Володимира Качкана є, безперечно, новою реальністю, але дуже близькою читачеві, бо маркована вона впізнаваними образами, етико-філософськими проблемами, сповнена всепереможної любові до світу і Слова, вкорінена в національну сферу. Тому мандрівка поетичними стежками автора — це справжня розкіш, тремкий дотик до прекрасного, до високого лету душі, до величного космосу, який він прихиляє читачеві, «як стиглу вишню». Отож, дорогі читачі, мандруймо!
Коментарі
Останні події
- 03.01.2025|17:5814 січня Олег Скрипка зіграє Різдвяний концерт у Львові в межах туру “Щедрик”
- 31.12.2024|09:21Надія Мориквас: Якби не війна, я б написала про митця психологічний роман
- 30.12.2024|13:38«Літературний Чернігів»: КРІЗЬ ПРИЗМУ ЧАСУ
- 27.12.2024|15:35Український фільм «Редакція» вийшов онлайн на Netflix
- 27.12.2024|15:32«Крабат»: похмуре історичне фентезі чи історія нашого покоління?
- 27.12.2024|15:25Найкращі українські книжки 2024 року за версією ПЕН
- 23.12.2024|20:38Вийшов друком другий том духовних записок Ігоря Павлюка
- 23.12.2024|18:24У ВСЛ виходить новий роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі»
- 19.12.2024|11:01Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
- 19.12.2024|07:49Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році