Re: цензії

Щоденник Чарльза Буковскі в перекладі Христини Михайлюк іноді містить дивні лексичні реґіоналізми та специфічне уявлення редакторів про синтаксис (розташування слів у реченні). Але це не псує остаточного враження від тексту. Треба додати, – важливого тексту в доробку письменника, попри локальну темпоральність (щоденник охоплює короткий період від 28-го серпня 1991 до 27-го лютого 1993 року) і навіть деяку несерйозність (марґінальність), – стильову і семантичну, – що її плекає автор, починаючи вже з першої сторінки, яка насправді є суттю його творчости: «Хороший день на іподромі, я був збіса близько до того, щоб ставити лише на переможців. Але й там стає нудно, навіть тоді, коли виграєш. 30-хвилинне очікування між забігами, і життя витікає з тебе. Люди там мають похмурий вигляд, вони грають без душі. І я разом з ними. Але куди б ще я міг піти? Художній музей? Уявляєте собі, як я весь день сиджу вдома і корчу з себе письменника? Я б міг носити маленький шарф. Пам’ятаю одного поета, який часто заходив до мене випити на халяву. Ґудзики повідлітали від сорочки, блювота на штанах, волосся лізе в очі, розв’язані шнурівки, але він завжди носив довгий, дуже чистий шарф. Як знак того, що він поет. Його писанина? Краще не питайте... Вернувся додому, поплавав у басейні, потім заліз у джакузі. Моя душа в небезпеці. Завжди була. Сиділи з Ліндою на дивані, опускалася приємна темна ніч, і тут почувся стукіт у двері. Лінда пішла подивитися». Виявилося, в двері стукали троє молодих людей, – «молодий блондин, молода товста дівчина і ще одна дівчина середніх ґабаритів», – вони хотіли автограф. Буковскі звернув їхню увагу на той дивний факт, що у них не було із собою «ручки чи навіть шматка паперу», не говорячи вже про книгу письменника. Це було звичайне хамство. Дрібний побутовий епізод, але показовий. І нотатка в щоденнику: «“О, – сказав блондинчик, забираючи руки від голови, – ми вернемося з книжкою! Певно, у зручніший час...”. Купальний халат. Босі ноги. Може, малий подумав, що я ексцентричний. Може, таким я й був. “Не приходьте зранку”, – сказав я їм. Я побачив, що вони збираються йти, і зачинив двері. Тепер я тут, нагорі, пишу про них. З такими треба бути трохи жорстоким, інакше їхній рій поглине тебе. Зі мною вже траплялися огидні випадки, коли ці двері були заблоковані. Так багато з них думає, що ти їх чомусь запросиш всередину і питимеш з ними всю ніч. Я люблю пити сам. Письменник нікому нічого не винен, тільки своєму письму. Він нічого не винен читачеві, окрім друкованої сторінки. А ще гірше, що багато з тих, хто стукає в двері, навіть не читає. Вони просто щось чули. Найкращий читач і найкраща людина – це той чи та, хто віддячує мені своєю відсутністю».

Буковскі повідомляє, що появою цих нотаток він завдячує новому товаришеві, який замінив друкарську машинку і має ім’я Macintosh. Саме він дозволив письменникові бути продуктивнішим і знаходити пізніми вечорами час для фіксації того, що відбувалося вдень. Утім, це анітрохи не механічна маніякальна фіксація (хоча літературі відомі й такі випадки), і – поготів, – це не про «я і великі світу сього», або «великий я і решта нікчемного світу». Іноді у щоденнику згадуються публічні люди (які колись сповідували протест проти істеблішменту, але ставши згодом міліонерами, самі перетворилися на істеблішмент). Вони не відіграють у житті письменника помітної, або й жодної ролі; радше доповнюють той жах, про який ідеться ледве не на кожній сторінці («Я люблю дивитися на своїх котів, вони мене заспокоюють. Змушують почуватися добре. Але не поміщайте мене в кімнату, де повно людей. Ніколи цього не робіть. Особливо на свята. Не робіть цього»), – жах від людського тлуму з його фальшем та імітаційними практиками: «Так чи інакше, квитки нам дісталися безплатно – люб’язність рок-музиканта, який читає мої книжки. Ми мали бути у спеціальному секторі зі всілякими шишками. Режисер, колишній актор, заїхав забрати нас на своїй спортивній тачці. З ним був ще один актор. Вони талановиті, по-своєму, і непогані люди. Ми поїхали до режисера, там була його подруга, ми побачили їхню дитину, а потім всі разом поїхали в лімузині. Напої, розмови. Навколо крутилися шишки-кінозірки. Я зустрічався з ними раніше. Мене це турбувало. Я хвилювався через те, що до нас приходили режисери й актори. Мені не подобався Голлівуд, мене рідко чіпляли фільми. Що я робив з цими людьми? Чи мене втягнули? 72 роки хорошого бою, щоб потім мене висмоктали насухо? Концерт майже закінчився, і ми пішли за режисером до VIP–бару. Серед обраних. Вау! Там були столики, барна стійка. І знаменитості. Випивка на халяву». Потрапивши в коло заможних і відомих «зірок», Буковскі тримається, скільки йому дозволяє моральний ресурс, але врешті-решт, напивається: «Ми з Ліндою розмовляли з різними людьми, не знаю, про що. Я все підходив до бару за своєю Водкою-7. Бармен наливав мені по вінця. Я також заправився в лімузині дорогою сюди. Вечір став для мене простіший, фішка була в тому, щоб пити одним духом, багато, швидко і часто». Тож вечір майже проґнозовано завершується так собі: «Коли зайшла рок-зірка, я вже досить далеко просунувся, але все ще був там. Він підсів, і ми розмовляли, але не знаю, про що. Потім провал у пам’яті. Очевидно, ми пішли. Я знаю лиш те, що почув пізніше. Лімузин відвіз нас додому, але коли я дістався сходів будинку, то впав і розбив голову об плитку. Нам тільки поклали плитку. Правий бік моєї голови був закривавлений, і ще я пошкодив праву руку і спину. Я виявив більшість з цього вранці, коли встав відлити. Перед дзеркалом. Я мав такий вигляд, як у старі часи після бійок у барах. Господи. Я трохи змив кров, погодував дев’ятьох наших котів і вернувся до ліжка. Лінда теж почувалася не найкраще. Але вона побачила своє рок-шоу. Я знав, що не зможу писати три-чотири дні і пройде кілька днів, поки я знову поїду на іподром. Я повернувся до класичної музики. Мене вшанували і все таке. Чудово, що рок-зірки читають мої книжки, але я чув, що їх також читають у в’язницях і психлікарнях. Я ніяк не можу вплинути на те, хто читає мої книжки. Проїхали. Добре сидіти тут сьогодні ввечері, у цій маленькій кімнатці на другому поверсі, слухаючи радіо, старе тіло, старий розум оклигують. Тут моє місце, ось тут. Ось тут. Ось тут». (Тричі повторене «ось тут» – щодо природнього місця людини викликає у мене спогад про рядки поетки Яніни Осевської (1955 – 2023): «Тут твої оболоки, тут коріння твоє / Тут твоє небо туги тут»). І ще про кімнату, у якій так добре пишуться вірші: «Бувають ночі, коли ця кімната – єдине місце, де мені хочеться бути». Все це – до питання про автентичність творчої особистости. Були часи, коли Буковскі жив у барах, будучи людиною без адреси, але ті часи, на щастя, давно минули. Хоча, справедливости ради, колись бувало і гірше, але на час цього випадку йому уже 72, тож можна бути й обачнішим. Можна, але це не шлях Буковскі.

І, ще один прикметний запис, – про соціюм, людей і маленький світ, у якому письменник «править словами»: «Вчора ввечері ходив на прем’єру фільму. Червона доріжка. Фотоспалахи. Вечірка опісля. Дві вечірки опісля. Надто людно. Надто душно. На першій вечірці в барі мене загнав у кут якийсь малий з дуже круглими нерухомими очима. Я не знаю, під чим він був. Чи від чого його попускало. Навколо було чимало таких. Малого супроводжували три доволі привабливі дами, і він торочив мені про те, як вони люблять смоктати хуй. Дами просто всміхалися і казали: “О, так!” І вся розмова точилася в такому ж дусі. Знову і знову. Я намагався здогадатись, чи це правда, чи мене розводять. Але за деякий час я просто знудився. Та малий і далі нависав на мене, продовжуючи торочити, як дівчата люблять смоктати хуй. Його обличчя все наближалося, а він і далі торочив. Нарешті я простягнув руку, схопив його за сорочку і, міцно тримаючи його так, сказав: “Слухай, буде не дуже гарно, якщо 71-річний старий виб’є з тебе гівно на очах всіх цих людей, правда?” Тоді я відпустив його. Він пішов у другий кінець бару, його дами рушили за ним. Чорт мене забирай, якщо я зрозумів, що це взагалі було. Підозрюю, я надто звик сидіти в маленькій кімнаті і правити словами. Я бачу досить людства на іподромах, в супермаркетах, на заправках, автострадах, у кафе і т. д. З цим нічого не вдієш. Але коли я йду на якусь тусовку, то почуваюся так, ніби даю собі під зад, навіть якщо випивка там на халяву. Зі мною це ніколи не працює. У мене вдосталь глини для ліплення. Люди спустошують мене. Я мушу тікати геть, щоб дозаправитися. Найкраще для мене – це я сам, який сидить тут, згорблений, курить біді і спостерігає за тим, як на екрані спалахують слова. Нечасто трапляється виняткова чи цікава людина. Це більше, ніж подразнення, це, блядь, постійний шок. Він робить з мене йобаного буркуна. Будь-хто може бути йобаним буркуном, більшість ними і є. Допоможіть! Мені просто треба добре виспатися вночі. Але спершу – ніколи не читати ніякої фіґні. Після того, як ти прочитав певну кількість достойної літератури, її просто більше не залишається. Нам самим доводиться її писати. Повітря неживе. Але я сподіваюся прокинутися вранці. А якщо не прокинуся, це теж буде нормально».

Предметом осмислення у цьому імпровізованому щоденнику (натякаю на відсутність системности та залізної дисципліни, як от у братів Едмона й Жюля Ґонкурів, Анаїс Нін, або у нашого Анатолія Дністрового) є передовсім літературна творчість (письмо як процес, його роля та місце в житті конкретної людини) і ще один феномен, який увійшов до життя письменника від середини 1950-х років, – іподром. Зазвичай, про творчість та іподром у Буковскі йдеться одночасно, бо ці речі міцно пов’язані, або й невід’ємні. На іподромі письменник спостерігає життя в усіх його проявах, подразниках і реакціях; він бачить тут і багатих, і бідних, і зовсім злиденних: «Натовп на іподромі – це світ в мініатюрі, життя, шліфоване смертю і програшем». Як бонус, – дорога додому, на автостраді все повторюється щодо людської природи, та верифікується через ґрадацію (нагнітання): «Тепер розумієте, чому цей комп’ютер здається мені таким привабливим, коли я повертаюся з іподрому та автостради? Чистий екран, щоб наносити на нього слова. Моя дружина і дев’ять моїх котів здаються геніями світового рівня. Такими вони і є». Читачі письменника давно та добре поінформовані про іподром, коней і віконця для ставок у житті та творчості Чарльза Буковскі. Але у щоденнику письменник докладно та з яскравими деталями (ледве не апокаліптичними) вкотре про це говорить. Спостереження за людьми на іподромі дозволяє письменникові розгледіти пристрасті всього світу: «Просто ще один просаджений та угроблений день. Це був полудень суботи в пеклі. Я їхав разом з іншими». Він укотре терпляче пояснює місце і роль іподрому, коней, жокеїв, ставок, касирів, офіціянтів, аферистів, інших завсідників іподромів, – у його житті та, як не дивно, у творчості: «Сьогодні на іподромі мляво, моє кляте життя бовтається на гаку. Я там кожен день. Я ні з ким там не спілкуюся, окрім персоналу. Напевно, в мене якийсь розлад. Сароян просрав усе на іподромі, Фанте – у покер, Достоєвський – за рулеткою. І насправді річ не в грошах, поки вони в тебе не закінчилися. Один мій азартний знайомий якось сказав: “Мені все одно, виграю я чи програю, я просто хочу грати”. Я більше поважаю гроші. Майже все життя у мене було їх дуже мало. Я знаю, що таке лавка в парку і стукіт домовласника. З грошима є тільки два погані розклади: їх або забагато, або замало. Думаю, завжди знайдеться щось, чим ми захочемо себе мучити. А на іподромі ти зближуєшся з іншими людьми, переживаєш відчайдушну темряву і те, як легко вони здаються їй і припиняють боротися. Натовп на іподромі – це світ в мініатюрі, життя, шліфоване смертю і програшем. Ніхто не виграє остаточно, ми просто шукаємо відтермінування, миті поза блискучою мішурою. (От гівно, запалений кінчик сиґарети обпік мені палець, коли я розводився про цю безпросвітність. Це мене пробудило, витягло із сартрівського стану!). Блядь, нам потрібен гумор, нам потрібен сміх. Я звик більше сміятися, я звик все робити більше, окрім як писати. Тепер я пишу, і пишу, і пишу, і що старіший я стаю, то більше я пишу, танцюю зі смертю. Гарне шоу. І мені здається, що з написаним все гаразд. Одного дня вони скажуть: “Буковскі мертвий”, – і тоді мене по-справжньому відкриють і порозвішують по смердючих яскравих ліхтарних стовпах. І що? Безсмертя – це тупа вигадка живих. Бачите, що робить іподром? Він змушує рядки котитися. Блискавка і везіння. Спів останнього синього птаха. Все, що я кажу, добре звучить, бо я граю, коли пишу. Багато хто надто обережний. Вони вчаться, вони вчать, і вони програють. Умовність позбавляє їх їхнього вогню. Тепер я почуваюся краще, тут, нагорі, на цьому другому поверсі зі своїм Macintosh. Моїм корешем. А по радіо звучить Малер, він ковзає з такою легкістю, він дуже ризикує, іноді й це потрібно. Потім він затягує в довгі потужні підйоми. Дякую, Малере, я твій боржник і ніколи не зможу з тобою розрахуватися. Я забагато курю, забагато п’ю, але я не можу забагато писати, воно просто і далі прибуває, і я прошу ще, й воно надходить і змішується з Малером. Іноді я навмисно себе зупиняю. Я кажу, зачекай хвильку, піди поспи чи подивися на своїх дев’ятьох котів, чи посидь зі своєю дружиною на дивані. Ти або на іподромі, або зі своїм Macintosh. І тоді я зупиняюся, тисну на гальма, припарковую цю кляту машину. Люди казали, що моя писанина допомогла їм вижити. Мені теж. Писанина, коні, дев’ять котів. Тут є невеликий балкон, двері відчинено, і я можу бачити вогні автомобілів на південній Гарбор-фрівей, вони ніколи не зупиняються, той сувій вогнів, щораз далі і далі. Всі ті люди. Що вони роблять? Про що вони думають? Всі ми помремо, всі, який цирк! Тільки це одне мало б спонукати нас любити одне одного, але не спонукає. Нас залякують і здавлюють дрібниці, нас з’їдає ніщо. Продовжуй, Малере! Ти зробив цю ніч чудесною. Не зупиняйся, скурвий сину! Не зупиняйся!».

Відтак, здавалося б, цілковито факультативний у контексті творчости письменника текст, – набуває хай і прикладного, але помітного значення. Він чимало пояснює; він проливає світло, – як говорили в давніші часи, коли ще не вміли обходитись без метафор. Так чи інакше, а квінтесенцією літератури завше буде людина у триєдиній іпостасі: автор – персонаж – читач. Зрештою, це твердження, мабуть, стосується й усіх інших мистецтв, але передовсім літератури: «Ти читаєш людей на дорогах. Ти читаєш людей за обідніми столами. Ти читаєш людей по телевізору. Ти читаєш людей в супермаркетах і т. д., і т. д. Висновки про всіх однакові. Що ти можеш вдіяти? Ухиляйся і тримайся. Випий ще. Мені теж подобається, коли люди щасливі. Я просто небагато таких бачив». А крім того, цей щоденник дає нам можливість побачити письменника наприкінці його шляху у цілком збереженому вигляді, його думки, реакції на зовнішні подразники, – лишилися неушкодженими: «Я спустився вниз, на перший поверх, і вийшов надвір, постояв на сонці. Там було чудово. Може, мені варто просто приходити на іподром і стояти на сонці. Тут я рідко думаю про писання, але цього разу думав. Я думав про те, що нещодавно прочитав, ніби я найпродаваніший поет в Америці, і найвпливовіший, і мене найчастіше наслідують. Дуже дивно. Ну нафіґ це все. Має значення лиш те, коли я наступного разу сідаю за комп’ютер. Якщо я все ще можу писати, я живий; якщо не можу, то все, що було до цього, мало для мене важить. Але що я робив, думаючи про писання? Я тріщав. Я навіть не думав про писання, коли писав. Потім я почув дзвінок про початок забігу, повернувся, зайшов і добрався до ескалатора». Прихильникам і адептам письменника буде особливо приємно відзначити той важливий факт, що їх Буковскі залишався живим до самого кінця. А це – не так уже й просто. На цьому наголошує й автор щоденника: «Але все моє життя зводиться до боротьби за одну просту годину, щоб зайнятися тим, чим хочу. Завжди щось ставало на заваді, коли я йшов до себе». І це викликає окрему читацьку й людську повагу: «Сьогодні ніяких коней. Почуваюся на диво нормально. Я знаю, навіщо Гемінґвеєві була потрібна корида, вона обрамляла для нього картинку, нагадувала йому, де і що відбувається. Іноді ми забуваємось, коли оплачуємо рахунки за газ, замінюємо мастило і т. д. Більшість людей не готові до смерті, власної чи чиєїсь. Вона їх шокує, жахає. Вона для них – ніби велика несподіванка. Блядь, так не має бути. Я ношу смерть в лівій кишені. Іноді я витягую її і кажу: “Привіт, мала, як справи? Коли ти прийдеш по мене? Я буду готовий”. У смерті нема нічого такого, щоб оплакувати її більше, ніж оплакувати ріст квітки». І, – найважливіше: «Насправді жахлива не смерть, а життя, які люди проживають чи не проживають перед смертю. Вони не поважають свої життя, вони кладуть на них. Вони їх просирають. Йобані придурки. Вони занадто концентруються на їблі, фільмах, грошах, сім’ї, їблі». Це, по-своєму, неабияк захоплює та вражає. А наступний пасаж, ніби зовсім про наше вчора й сьогодні: «В їхніх умах вата. Вони плюють на Бога, не замислюючись, вони плюють на країну, не замислюючись. Скоро вони розучаться думати, вони дозволять іншим думати замість себе. Їхні мізки напхані ватою. Вони мають огидний вигляд, вони огидно говорять, вони огидно ходять. Зіграй їм велику музику століть – вони її не почують». Відомо, що письменникові не довелося боротися із режимом усерйоз (він і сам зауважує, що все життя уникав відвертого протистояння, бо з одного боку, не бачив у цьому сенсу, а з іншого – він жив у більш-менш демократичній країні, й демократії від початку шістдесятих років ставало все більше й більше, а у 1961-му році навіть Генрі Міллер вийшов зі свого багаторічного романного підпілля). І, тим не менше, цей письменник таки здолав усі утилітарні виклики та переміг у власній боротьбі за можливість чути «велику музику століть».

Є одна дивна річ, яку неможливо не помітити. Буковскі був лише трохи дорослішим за літературне beat-покоління, але, суто психологічно, він пережив ґенерацію біт, і ніяк себе не виявив у їхньому екзотичному контексті. (Іноді виникає враження, що він їх просто не помічав. Мабуть, він міг собі це дозволити. Зрештою, їх було багато, а він був такий один. Не знаю, чи був він богом, але знаю точно, що у своїй країні він тридцять років був королем поетів). І це при тому, що у його віршах згадуються десятки письменників (переважно, дещо старших за нього). А це ж була ґенерація, яка привнесла до соціо-культурного простору середини п’ятдесятих уявлення про абсолютну свободу. Але так сталося, що у їхній свободі виявилося забагато наркотиків. І це було зле. На початку найвідомішого твору Аллена Ґінзберґа, зокрема, читаємо: «Я бачив найкращих людей мого покоління зруйнованих шалом, / істеричних, оголених, спраглих, / і як вони волочилися вздовж негритянських вулиць у пошуках ламаного шприца, / янголоподібні гіпстери спраглі прадавнього єднання з небом, / його зоряним двигуном у нічній машинерії, / ті що в нужді й лахмітті пустооко й піднесено курили / зависнувши в надприродній темряві своїх найдешевших / квартир пливучи крізь вежі міст заслухані у джаз, / ті що оголили до Неба голови і з-під склепінь надземної колії / бачили ангелів Мухамеда, їхні танці поміж висотників / ті що пройшли крізь універи з холодним сяйвом в очах / з видіннями Арканзасу і світло-трагічного Блейка поміж учених мілітаристів, / ті котрих вигнали з універів за божевілля і оприлюднення / нецензурованих віршів на вікнах своїх черепів, / ті котрі щулились по неголених норах у спідньому, палячи гроші / в кошах для сміття і вслухаючись до Жаху з-за стін, / ті що не раз були биті у волохаті міжніжжя за спробу достачити / з Ларедо пояс марихуани до Нью-Йорка, / ті що ковтали вогонь по найгірших готелях, пили скипидар у Райських / дворах подихаючи, або з ночі в ніч у чистилищі власних тіл корчились / серед снів, наркоти, здригань і марень, алкоголь і пеніс і безконечні танці-шманці» («Плач», 1956, пер. Ю.Андруховича). Була витворена нова токсична мода і новий образ письменника (ніби-то, нонконформіста). Буковскі, судячи з усього, скептично поставився до цієї, створеної молодим літературним поколінням, моди. А щодо шкідливих звичок, то він і надалі обмежувався невмирущою клясикою: пиво, вино, міцний алкоґоль, сиґарети й сиґари. Зрідка, зовсім зрідка, можливо, – трава. (Але, передовсім, – іподром, література, жінки, музика і людина на лавці, – ось його небо). У середовищі «битих» вистачало гомосексуалів; вони демонстрували майже повну втрату цікавости до жінки, і це порушувало фундаментальний порядок речей. Це часом тягнуло за собою розщеплення не лише «фізіологічного атома», але й зникнення жінки з естетичного п’єдесталу. А це уже зовсім погано, – гірше неможливо собі уявити. Світ без жінок, можливо, спокійний та врівноважений, але – і це очевидно, – мертвий. Зрештою, можливо, не все так похмуро, як я тут малюю, бо у «Вірші, прочитаному у Джоан Мітчел» Френка О’Гари жінок вистачає, але, все-таки, це не пересічні жінки, яких бачиш на кожному кроці, а вибрані жінки мистецтва: «я згадую Дженіз і Кеннета, широко всміхнених (це вони вочевидь зашкірилися з Пізанської вежі якраз) / проте решта нас тут і ми маємо всі повноваження / якби це писав Кеннет він зазначив би те як мистецтво змінило / жінок і жінки змінили мистецтво й мужчин, але мужчини жінок не надто змінили» (пер. Ю.Андруховича). А відомий вірш Ґреґорі Корсо «Це Америка» починається строфою, у якій жінка ніби й цілком присутня, але у помітно відчужений спосіб: «Це Америка і мені в ній весело / з безліччю музики та лунатиків / з ротом що не вміє співати / і я люблю жінку / і ненавиджу всіх інших проте я міг би / любитися з усім що є жінкою віком від десяти до п’ятдесяти / і саме п’ятдесят для мене найкраще» (пер. Ю.Андруховича). Щодо жінок у творах самого Буковскі, то можна було би зібрати об’ємну тематичну енциклопедію (ясна річ, не забувши про три офіційні шлюби), а у щоденнику письменник нотує наступне (хоча відштовхується, як і у більшості випадків, від іподрому як джерела одвічного туску): «Це було сумне, прокляте Богом місце, але таким було майже кожне місце. Не було куди піти. Добре, було, ти міг повернутися до своєї кімнати й зачинитися, але тоді твоя дружина засмутиться. Ще одна засмучена. Америка – Країна Засмучених Дружин. І це провина чоловіків. Аякже. Хто ще буває поблизу? Ти ж не можеш звинувачувати птахів, собак, котів, хробаків, мишей, павуків, риб і т. д. Тільки чоловіків. А чоловіки не можуть дозволити собі засмучуватися, інакше весь корабель піде на дно. Ну блядь». А й справді.

Буковскі на диво афористичний. Утім, це стосується не лише цього щоденника, а всієї творчости. «Сірий гумор» (саме такий специфічний гумор критик Домінік Ноґе розгледів у творчості Мішеля Уельбека у 90-х роках) також на своєму місці. Буковскі завше із бритвою. (Про це трохи є у щоденнику). Навіть тоді, коли нігті на його ногах акуратно підрізані. У власному мовленнєвому потоці він безжалісно обрізає все зайве. Водночас і аскетом його неможливо назвати. І жодний пуризм – це також не його. Його стиль – це ніби реалізована мрія про мінімальну достатність без ґвалтовної економії та, разом із тим, абсолютне буйство фантазії (зіштовхування енерґій). І, звісно, – діонісійство, це саме його стихія, звідси – коні, література, алкоґоль, бійки у барах, жінки (включно з однойменним романом). Його афоризми живуть у ширших контекстах (ніби у спеціяльних футлярах). Їх із однаковим успіхом можна демонструвати як разом, так і поокремо. Ось перший-ліпший приклад (із ширшим контекстом у першому реченні й «вилущеним горішком» – у другому): «На автостраді я ввімкнув радіо, і мені пощастило натрапити на Моцарта. Часом життя може бути хороше, але іноді дещо залежить від нас». Невимушена афористичність письма письменника виразно свідчить про його стилістичну притомність. Утім, довколалітературні мухи (Емма Андієвська колись давно (ще до мого народження) дала їм вичерпну характеристику у вірші «Днина»: «На царство зійшла блекота, / Павиний хвіст розпустивши. // Дами зі щелепами саранчі. / Людці з помиями, замість серця») завжди шукатимуть калюжу блювоти, розлите на білу церату червоне вино, несвіжі простирадла; сорочки, пропалені сиґаретами; попільниці, завалені недопалками... Чи, що там сьогодні шукають у писанині Буковські мухи? Ось іще кілька цілком атракційних фраґментів: «Праворуч від мене радіо грає на повну, доносячи ще більше великої класичної музики. Я слухаю її три-чотири години щоночі, коли щось роблю чи не роблю нічого. Це мій наркотик, він вимиває з мене гівно дня. Композитори класичної музики здатні таке робити зі мною. А поети, романісти чи новелісти ні. Банда фальшивок. В літературі є щось таке, що притягує фальшивок. Що це? З письменниками мати справу найважче, на сторінках чи в житті. В житті з ними навіть важче, ніж на сторінках, і це казково погано. Чому ми кажемо “казково погано”? Чому не “огидно погано”? Хоча письменники й казково погані, й огидно погані. І ми любимо перемивати кістки одне одному. Гляньте на мене. Щодо писання, то, по суті, тепер я пишу так само, як і 50 років тому, можливо, трохи краще, але не набагато. Чому я мав прожити 51 рік, щоб могти оплачувати за квартиру своїм писанням? Тобто якщо я маю рацію і пишу так само добре, то що зайняло стільки часу? Я мусив чекати, поки світ мене наздожене? А тепер, якщо він таки наздогнав, де я тепер? В жалюгідному стані, ось де. Але не думаю, що я скурвився через те, що мені іноді щастило. Чи той, хто скурвився, коли-небудь розуміє, що він скурвився? Та я далекий від того, щоб бути задоволеним. В мені є щось таке, чого я не можу контролювати. Я не можу проїхати по мосту, щоб не подумати про самогубство. Я не можу подивитися на озеро чи океан, щоб не подумати про самогубство».

Одне із останніх питань, пов’язаних із цим текстом, – для чого він був написаний? Що це дає читачеві, та, найголовніше, що отримав Буковскі від записування цих спорадичних нотаток упродовж півтора року? Із читачем усе зрозуміло; йому, як завжди із Буковскі, пощастило: він має можливість спілкуватися із письменником безпосередньо, ніби без фільтрів художньої літератури. Щоденник – це завше інтимний людський документ. Запису про нігті-бритви можна було і уникнути, а з іншого боку, це звичайна проблема старих людей. Щоденник – це, мабуть, не зовсім про дозвілля та розваги, але, у будь-якому разі, і не про творчість. Бо романний оповідач Буковскі завжди користується маскою (хай навіть і дбаючи про її автентичний вигляд та упізнаваність). У цьому тексті він жодного разу не назвав себе Генком Чінаскі, і це уже щось; alter ego у щоденнику ні до чого. Будучи адептом поетики експресіонізму, письменник дбає про надмірність усього, що відбувається, і не відбувається у його творах. І, звісно, натуралізм окремих сцен («нігті-бритви» і не лише), – це також вимога поетики, яка для письменника є конституцією. Якщо він буде її дотримуватись, його легко впізнають і друзі, і вороги. (Це важливо. Ми не можемо існувати у вакуумі). Це певні правила гри, яких усього-на-всього необхідно дотримуватись. Натомість – щоденник. Це, у жодному разі, не сповідь; принаймні, у цьому конкретному випадку. Щоденникові нотатки Буковскі виконані у жанрі довірливої розмови із читачем, не конче із прихильником-аполоґетом, але із вдумливим дорослим читачем. Створення цих нотаток доволі старим уже письменником – це направду щасливий читацький випадок. Бо їх могло і не бути, позаяк упродовж 1960-х – 1980-х років усе його життя («пакувальний матеріял») перетворювалося на вірші й прозу, і – ніяких щоденників.

Уважний читач, напевно, помітив, що вже і Мішель Уельбек (1958 р. н.) подбав про публікацію власного щоденника, – хоча б і кількох лише місяців із життя автора («Quelques mois dans ma vie. Octobre 2022 – Mars 2023» (вид-во «Flammarion», 2023). Дивно, але у щоденнику Уельбека 112 сторінок тексту, рівно стільки ж і в теперішньому українському виданні щоденника Буковскі. Випадковий збіг? Можливо, але це хіба для тих, хто досі вірить у випадкові збіги). Хоча, значно раніше Уельбек уже розміщував у Мережі свої пронизливо-депресивні щоденникові нотатки, сповнені суїцидальних настроїв, із відповідною назвою, – «Помирати», – на противагу його ж таки ранньому есею-маніфесту «Залишатись живим» (1991). Це було у 2005-му році, за деякий час цей текст із Мережі був видалений, але я попросив у автора про дозвіл на його переклад і друк; дозвіл люб’язно був наданий, а сам текст «Помирати» тоді ж, у 2005-му році, був перекладений донеччанкою Барбарою Редінґ, і вже двадцять років чекає на оприлюднення.

Буковскі писав свої вірші (зрештою, як і прозу, – роман «Макулятура» («Pulp»), 1994) ледве не до останньої миті життя, і не мав жодних проблем у спілкуванні зі світом. Але добре, що він таки подбав про те, аби ми провели із ним ці півтора року його життя без посередництва художньої літератури, – без жодних віршів, новель і романів. (Це зовсім інше письмо, хоча і схожий оповідач). Перед нами Чарльз Буковскі у дистильованому вигляді, – ніби на світлинах, неголений і з сиґаретою, ми чуємо його голос і впізнаємо не лише інтонації, але також і синтаксис. Ось фінальний абзац із щоденника (нотатка від 27-го лютого 1993-го р.), у якому ми чуємо не лише письменника, але і людину: «Класична музика, сиґари, комп’ютер роблять так, що написане танцює, кричить, сміється. Кошмарне життя теж допомагає. Кожного разу, коли я їду на іподром, я знаю, що просираю свій час. Але в мене все ще є ніч. Чим займаються інші письменники? Стоять перед дзеркалом і вивчають мочки своїх вух? А потім пишуть про них. Чи про своїх матерів. Або як Врятувати Світ. Ну, вони можуть його врятувати для мене, переставши писати ту безтолкову фіґню. Немічна і блякла маячня. Зупиніться! Зупиніться! Зупиніться! Мені потрібно щось читати. Невже немає нічого почитати? Не думаю. Якщо знайдете, дайте мені знати. Ні, не треба. Я знаю: це написали ви. Забудьте. Підіть посріть. Пам’ятаю, якось я отримав довгого листа від якогось розлюченого чоловіка, який писав, що я не маю права казати, що не люблю Шекспіра. Надто багато молоді повірить мені і просто не заморочуватиметься тим, щоб прочитати Шекспіра. Я не мав права займати таку позицію. Ну і далі в такому ж дусі. Я не відповів йому. Але я відповім йому тут. Йди нахуй, чувак. І Толстого я теж не люблю!». Як бачимо, у Буковскі хороша пам’ять, а також чудовий смак і цілковито здорові реакції на подразники. Старість – це проблема чи перевага? Ідіотичне питання, але і на нього є відповідь. Старий письменник не може писати погано (він не має виглядати пенівським блазнем, це буде супроти природи): «Старіти – дуже дивно. Головне – це те, що тобі доводиться повторювати собі: я старий, я старий. Ти маєш не такий вже й поганий вигляд, ти схожий на запорошену свічку. Надто погано, забий на богів, забий на гру. Ти мав померти 35 років тому. Це вже трохи надлишкові декорації, додаткові підглядання за шоу жахів. Що старіший стає письменник, то краще він має писати, він більше побачив, більше пережив, більше втратив, він ближче до смерті. Останнє – найсуттєвіша перевага. І завжди чекає нова сторінка, та біла сторінка Я ніколи не буваю самотній. Найкраще – це бути самотнім, але не цілком».

І, останнє зізнання старого, але все ще живого, письменника: «Писати – це витягувати смерть із лівої кишені, кидати нею об стіну і ловити, коли вона відскакує. Ці чуваки думають так: щоб мати душу, ти завжди мусиш висіти на хресті й стікати кров’ю. Вони хочуть, щоб ти був напівбожевільний, слинив свою сорочку. З мене досить хреста, мій бак повний. Якщо я можу триматись подалі від цього хреста, то попереду мене чекає ще багато інших. Надто багато. Нехай тепер інші повисять на хресті, я привітаю їх. Але біль не творить літератури, її творить письменник» (курсив мій. – О.С.). Можливо, це найголовніше, що варто було почути від Буковскі, зокрема, і нашому читачеві з його пантеоном мучеників, із відчуженими ювілейними промовами, панелями-симулякрами, шароварними круглими столами, відчайдушно безграмотною блоґосферою, численними преміями виключно-для-своїх та всім іншим фальшуванням літератури, – минулої, теперішньої і навіть майбутньої. На жаль, письменник більше нічого уже не додасть (його «танці зі смертю» скінчились): останні років сорок він п’є на Монмартрі червоне вино із Селіном, а із Гемінґвеєм на Кубі, – ром-смольчак. Довкола крутиться десятка зо три своїх і чужих котів. Він хитає головою, п’є, іноді щось говорить, але більше не пише.