Василь Стефаник – митець, таїну творчості якого не кожному дано пізнати в усій багатогранності. Його слово — глибоке, лаконічне, сповнене людського болю, пристрасті й правди, а життя — окрема книга. Тільки той, хто зрозуміє явні й приховані сенси його текстів, відчитає індивідуально-авторські мотиви, зможе відчути справжній світ митця, пройнятися його болями й радостями, переживаннями й прагненнями. Це зуміла зробити письменниця Оксана Тебешевська, яку Галина Гордасевич не випадково назвала «духовною донькою Стефаника», адже «взяла вона від свого великого вчителя Василя Стефаника і велику любов до людей, і великий біль за них». 

Драматична поема «Ой не коси, бузьку, сіна…» – художня візія Оксани Тебешевської, у якій Стефаник постає не лише як  письменник, а найперше – як людина з багатим світоглядом, непохитними життєвими принципами, особливим внутрішнім світом і надзвичайною чутливістю. Обравши форму діалогу, розмов митця з уявними «жінками» – Долею, Дорогою, Весною, Радістю, Любов’ю, Мукою, Самотністю, Славою, Правдою, авторка зуміла передати найтонші відтінки душевних страждань, створити глибокий психологічний  портрет Стефаника.

Кожен із цих жіночих образів — це не просто абстракція, а втілення важливих аспектів буття Майстра слова. Письменниця художньо відтворила найважливіше – Стефаникову щиру любов до матері, дитячу травму, віддане служіння народу й боротьбу за соціальну справедливість, літературний талант та особливості художньої творчості, інтимні почуття та філософію буття. 

Народна пісня, рядки якої винесено в назву твору, задає емоційне тло дії, яка відбувається в селі Русові, лейтмотивом супроводжує думки, які зринають в останній рік життя Стефаника у діалозі-роздумі. 

Розмова з Cамотністю – це невимовна туга за мамою, безмежна любов до неї, спогади і біль втрати, що ятрять душу. Стефаник описує, як ввижається йому його «найкраща мати» і мріє:

Якби ще раз почути мамину молитву,

Той голос – наймиліший в цілім світі звук,

Ще раз побачити той погляд оксамитний,

Відчути дотик найніжніших рук… 

Молитва символізує материнську турботу й благословення, а згадка про дотик і голос підкреслює, що найдорожчою є «її любові осяйна ріка». Сценічний епізод наповнений світлою печаллю та вдячністю за материнську ласку, яка живе в пам’яті завжди. Повторення («Ще раз...») підсилює ностальгію та бажання повернути втрачене (ці слова зринатимуть і у фіналі поеми), а епітети (наймиліший звук, оксамитний погляд, найніжніші руки) надають поетичним рядкам чуттєвості. Вражають оригінальні образи-деталі, метафорична мова:

Між нами – нездоланні і безмежні милі.

Я їх ненавиджу! Так само, як траву,

Що слід її сховати хоче на могилі,

Як час, що дре її рушник. Як тінь нову! 

Композиційно всі сценічні епізоди пов’язані. До Стефаника на розмову підходять усі «жінки». З Долею Стефаник згадує дитинство, дитячу травму – «чорний світ», що «постав і виріс з гнилої серцевини» і зранив невинну дитячу душу хлопчика в маминій білій сорочині. Доля дуже лаконічно охарактеризувала й узагальнила місію Стефаника («Покривдженим служити – справа не проста») і наслідки його ж вибору («Таким судилася борня. І … самота»). Філософія його творчості й буття проростає зі світу того, «що в народну ношу вбраний», де треба «перетопити» на слова біль селянських дітей, «І з ними перебути смерть і холоди». Оксана Тебешевська через глибоку сконденсованість думки, порівняння, образність і драматизм у двох строфах фактично описала психологію творчості митця: «Пишу? Я не пишу – я кожен раз вмираю, / У серці горе переплавлюю на віск….», «Чи знаєш ти, як то різьбити мертвий камінь? / Народні рани я шліфую, як алмаз». 

Мука – це ніби абстрактний образ, а насправді втілення глибокої внутрішньої боротьби, осмислення трагедії людського існування. Мука приходить не до всіх, лише до тих, «Котрим чуже болить сильніше, ніж своє». А саме таким був Стефаник – «знедолених отих правдивий речник». 

Як змінюються співбесідниці, так змінюється пафос драматичної поеми. Сценічний епізод, у якому Стефаник говорить з Радістю, — емоційно піднесений. Авторка у ремарках вказує на те, що дія відбувається у сонячну літню днину, а Радість уособлює красива панна у легкій короткій квітчастій сукенці і білому капелюшку. Письменник приязний з нею, хоч вона «…наче птаха перелітна, — / Лише черкнула душу зранену крилом». Він запитує її, чи була б вона з ним, «Слова гострила? Слухала жалі трембіт?» і на мить отримує втіху: «Найвища нагорода у твоєму слові!».  Художньою досконалістю вражають метафори, які поглиблюють розуміння драматичних образів і додають творові експресивності. 

Оксана Тебешевська пише і про досягнення Стефаника, родину, щоденну працю. Двовіршами передає дискусію з Долею про суспільну несправедливість. В устах Стефаника – мотиви його новел:

В тяжкій неволі стогне хліборобський рід,

Чужинці з нього кпинять, кров останню точать.

Де правда? Де рятунок від мужицьких бід? 

Мужицька правда була найвищою для людей і для Стефаника. Чорно-білим контрастом звучать діалоги з Правдою панською і Правдою мужицькою. Чорне і біле символізує «мужицький темний світ» «в сорочці чорній, але білий! / В ярмі, в неволі, але вільний, наче птах!». Авторка постійно використовує інтертекстуальні вкраплення з творів письменника й нарисів про нього. Як гарно пише про те, що він – син землі, з нею є ґаздою, володарем, престол якого – «увесь роздольний світ навкружний»!

Передано в поемі й любов Стефаника до Дороги, байдужість до Слави, згадано горе батьків, які втратили у визвольнім бою синів.

Драматична поема була б неповною, якби не було у ній образу Любові. Під звуки улюбленої пісні «Ой за гаєм, гаєм..» Стефаник говорить про почуття. Це сповідь про чисте перше кохання, пристрасне захоплення і любов, яка давала крила, але не могла відбутися – «двобій із фатумом» був програний. Це і про таїнство листів, розтерзану душу, біль від втрат коханих… Глибоке розуміння душі Стефаника висловлено коротким авторським афористичним висловом  — «Такий же біль, повір, любити перестати».

Текст інтригує читача, адже в ньому не конкретизовано жодної історії, не названо жодного жіночого імені, спонукає до пошуків і роздумів. 

У любові до світу, долин, гір, співу пташок, біленької хати, просторів, «що із небес спивають силу і красу…» хворий Стефаник зізнається в монолозі, супроводженому сумовитою мелодією. Воскресає весна, але письменник недужий, «сковує хвороба тіло». На сцену авторка виводить Весну, щоб востаннє співала, квітчала Стефаникові сади білим цвітом. Описи природи в поемі насичені глибоким символізмом, адже Оксана Тебешевська, як писала Аріядна Шум, «відчуває усім єством не лише людей, їх долі, … але й “перше Боже творіння” — природу».

Фінал драматичної поеми надзвичайно сильний і глибокий. Остання ніч. Ритм, рими, короткі називні речення, обірвані фрази та інтонування — усе передає відчуття невідворотності, зболеної туги та прощання з життям. Кожне слово – як удар серця, що згасає.

…Пливе стіна. Блищить. І сволок – як парчевий.

Свічки. Цей дивний звук. Як скрипки плач хвилевий.

Ви, мамо? Ви прийшли по мене?

                                        В ніч грудневу …. 

Я йду… Я, мамо, йду до вас.. У світ вишневий… 

Стефаник марить і бачить образ матері, яка прийшла по нього. Він на неї чекав.. хотів, щоб ще хоч раз єдиний обізвалася до нього з райського куточка, 

З дитинства світлого прийшла і заспівала 

«Ой не коси, бузьку, сіна…». Останній раз….. 

У цій пісні — вся його доля, весь його біль, усе нездійснене, що залишилося там, у дитинстві… Ця мелодія стирає межу між світами … 

У поемі майстерно поєднано елементи лірики й драми, ідеальний фонічний малюнок і метрично-строфічну побудову вірша, оригінальний вербальний і до деталей продумані візуальний і звуковий компоненти. «Яка чудова поетична мова, інструментована алітераціями, які майстерні образи! Але, як ми сказали, поетеса шукає передовсім не форми, а суті», — писала Адріяна Шум у рецензії на першу поетичну збірку Оксани Тебешевської «На березі долі». Мова драматичної поеми вражає не менше. Досконалими є і зміст, і форма твору.

 Художнє моделювання внутрішнього світу митця – це відображення людського страждання, де кожне слово вигранюється болем, а творчість стає жертовним актом, що межує з безоднею відчаю, болю, муки та високістю катарсису, любові, світла. І тут доречно згадати рецепцію поетичної творчості Оксани Тебешевської Андрієм Содоморою, який писав: «Уже тих декілька рядків із цитованих строф достатньо, щоб читач побачив, у який щедрий поетичними образами світ веде його поетеса. І ті образи дійсно власні, а щоб були вони такими, – той, хто пише, повинен, маючи талант, спромогтися ще на дві речі: працю і щирість..»

Як зізнається авторка, до одного з улюблених письменників йшла з дитинства, перечитувала все, що написано ним і про нього, йшла «до його Слова, яке вражає, болить, тривожить, захоплює, надихає на творчість». Очевидно, саме тому і драматична поема про великого Майстра слова й художня оповідка-спогад «А він чого сам не втопився?» такі щирі й трепетні.